Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
— Ідіот, — процідив Черчик.
— От бачите, Юрію Семеновичу, а на початку моєї розповіді ви були певні, що ідіоти тільки ті, хто не має в кишені зайвого мільйона. Далі, власне кажучи, й розповідати майже нічого. Бабусині хороми знесли, бабусі дали кімнату в новому домі, а Фелікс залишився на становищі чікагського безробітного. Вийшло якось так, що мільйонер не зміг відразу підшукати іншу квартиру і три доби ночував на вокзалі. А за кілька кварталів сяяли вогнями його власні особняки. Але що вони йому, і що він їм? Він там не був навіть прописаний, і найсумирніший квартирант не признав би в ньому хазяїна. На четвертий день Феліксове начальство почало говорити про те, що йому треба
— Туди дурневі й дорога! — понуро сказав Черчик після тривалої паузи.
— Ви чимдалі розумнішаєте, — задоволено констатував Окс, з насолодою позіхнувши.
Черчик і сам добре не знав, чому він забрів на базар, — і саме в той його район, де не стільки продавали й купували, скільки галасували й витріщали очі. В цьому районі продавалося двоє псів, кілька канарейок і ще якихось представників пернатої фауни, кілька облізлих ангорських кролів. Оддалік громадянин із щурячим носом і занадто рухливими очима пропонував бажаючим клітки.
Уздовж довгого рундука сиділи й стояли «іхтіологи». Перед ними в акваріумах та банках різноманітної форми палахкотіли шматочки райдуги. Ліниво рухались вуалехвости, чорними рисками перекреслювали скло молінезії, солідно пропливали блакитно-сірі гурамі, червоні мечоносці проштрикували своїми гострими тілами воду, дробилися на іскорки різнобарвні гупі.
Продавці різко ділилися на дві категорії. До першої належали дідки в маленьких окулярах, дуже схожі на наукових працівників. Вони поводили себе так, ніби були не на базарі, а на якомусь симпозіумі: часом перекидалися хитромудрими термінами, але більше мовчали або читали газети. З усього було видно, що комерційний бік питання цікавить їх дуже мало, ба не цікавить зовсім. Вони шанобливо говорили тільки з покупцями-спеціалістами, а зівак не удостоювали уваги, могли продати одну рибку, а три дрібніших дати безкоштовно, як премію. Вони мали цілий арсенал різноманітних ситечок, повітродувок і такого іншого начиння. Рибки їхні були тільки в акваріумах.
А поруч стояли комерсанти, що робили свій бізнес. Перед кожним із них у банках з-під томатного соку плавало по кілька зачуханих рибинок. Так, для реклами… А торгували вони кормом для рибок і канарейок. Пакетики з конопляним насінням, пакетики з сухими дафніями, пакетики з тоненькими черв’ячками, червоний, схожий на кетову ікру, мотиль у коробках — їхній основний асортимент. І кожен з них кричав. І кожен намагався перекричати сусіда. Коли крики досягали свого апогею, дідки здригалися й гидливо морщились. Ці типи здавалися їм тут такими ж неприродними, як клоуни в храмі. Тим часом комерсанти надривалися:
— А ось корм для рибок!
— А ось водяні блохи для рибочок!
— А ось корм для пташок!
— А ось черв’ячки свіженькі!
— Тьху! — сплюнув Черчик. Від такого бізнесу занудило навіть Юрія Семеновича, і його голову відвідала думка, яка здалася йому дуже оригінальною. «Ну, добре, — думав він, — кричите ви, розпинаєтесь і, видать, щось з цього маєте, бо не стояли б тут тільки в ім’я, любові до рибочок. Ну, добре… Та що, братики, з вами буде, коли знімуть з роботи директора зоомагазину, а його давно слід зняти. Що буде з вами, братики, коли новий директор налагодить у магазині продаж водяних бліх? І продаватиме їх навіть у кредит, бо в магазині все можливо? Що з вами буде тоді, братики?»
Новела про того, що ніяк не міг наїстися
— Черчик, — сказав Окс, — у вашому інтелекті прокинувся нахил, який дрімав багато років. Нахил до аналізу й синтезу. Ви вже дещо кумекаєте. Ви вже встановили, наприклад, таку істину, що рибка їсть блішок, а людині не обов’язково їсти рибку, щоб підтримувати калорії в своєму організмі. Людина може годувати рибок — і з того жити. Правда, цей шматок хліба, як ви слушно відзначили, не є дуже стабільним… А що таке взагалі шматок хліба? Але ми забігаємо…
Індивідуумів, яких ви бачили на базарі, не можна віднести до розряду риб’ячих альтруїстів. Плювати їм на рибок. Коли знімуть з роботи директора зоомагазину і на його місце стане справжній роботяга, вони й пальцем не кивнуть, щоб накопати черв’ячків для рибочок. Вони почнуть шукати іншого хліба. А знаєте, Черчик, чому їм плювати на професію, якої, до речі, в них і нема? Це пояснюється дуже просто: вони живуть тільки для того, щоб жерти. Кажуть, є якісь головоногі тварини, ці — черевоногі. Голова їм ні до чого, інші органи — теж. Їм потрібне тільки черево та ще ноги, щоб піднесли його ближче до корита. Ви мене знаєте, Черчик, я любив робити гроші. І вмів робити. Але ви також знаєте, що більше за гроші я любив сам процес створення й помноження їх. А коли вони в мене були, і багато, я не молився на них і не дозволяв собі ніяких ізлішеств. Я не обжирався, Черчик. Бо я певен, що людина живе на землі не з єдиною метою набити черево.
Гаврило Архипович, мій знайомий, мав щодо цього абсолютно протилежну думку. Він жив, щоб їсти, їв — і ніяк не міг наїстися. І не тому, що був голодний чи на щось таке хворий, ні. Просто йому завжди здавалося, що хтось з’їдає більше від нього.
Завідував він базою. Так проїв базу, — все спливло до бісової мами. На перший раз його не посадили, тільки зняли. Вірніше, перекинули на іншу базу. Він і там ударився, в комерцію, і там почав робити гроші… І їв та пив, і їв та пив. З ресторанів не вилазив. Шеф-повари тремтіли перед ним, любили й боялися. Він хоч і голову морочив, але план допомагав виконувати. Його знали скрізь: в Ялті у «Красному камені» і в Сочі у «Світлані». А в ресторані на озері Ріца що він виробляв! Вірите, Черчик, і по вісім тисяч (старими, звичайно) лишав за вечерю! І не стільки їв, скільки портив. Цій скотині завжди здавалося, що земля обертається навколо сонця лише для того, щоб своїм рухом втрамбовувати шашлики по-карському в його шлунку! І всі його розмови були про жратву… Приїхали ви, наприклад, з Парижа…
— Я там не був, — щиросердо признався Черчик.
— Я знаю. Приїхали ви, наприклад, з Парижа. То першим запитанням Гаврила Архиповича буде: «Що ви там їли?» Запропонуйте йому квиток на театральну прем’єру за участю всіх геніїв світу, а він обов’язково спитає, чи буде після прем’єри банкет. Та що там! Гаврило Архипович був переконаний, що річка Арагві дістала свою назву від ресторану! «Арагві».
— Важко йому, мабуть, там, — зловтішно зауважив Черчик.
— Ні, його посадити не встигли. Він пішов на парі, що з’їсть сто двадцять раків, але… вдавився вісімнадцятим. Ракова шкаралупа застряла йому в горлянці. Асфіксія, як кажуть лікарі. Одне слово, наївся на свою голову.
… І все-таки Черчику пощастило. Він знайшов Аскольда Качанівського. Качанівський завідував скляною тарою на заводі безалкогольних напоїв.
Ніхто ніколи не знав, скільки в нього тієї тари, скільки її «входить» і скільки «виходить». Тара була порожня, як і слід, тарі, але завдяки їй дім у Качанівського став повною чашею… Одне слово, Качанівський належав саме до тих, хто був потрібен Черчику. Але він виявився потрібним ще комусь.
А ці «ще хтось» були зовсім не потрібні ні Качанівському, ні Черчику.