Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
Черчик відразу ж впізнав громадянина й навіть позаздрив йому; сам він давно забув, що таке філософсько-споглядальна безтурботність. Правда, Юрій Семенович був певен, що лисий громадянин перебуває зараз у краях, де сонячних днів набагато менше, ніж у Сонячноморську. Керівник сріблястих агрегатів (за паспортом — Марко Сергійович Осадчий) свого часу працював вагарем на холодильному комбінаті… Багато років він зважував морожені тушки овець і свиней, а от нині в своєму білому халаті й зі своєю блискучою лисиною дуже скидався чи то на професора-терапевта, чи на дамського майстра із солідної перукарні.
Безперечно, Осадчий був потрібною
— Привіт, старик!
У відповідь вагар брязнув блискучим причандаллям і звичним професійним рухом, точним і невловимим, підігнав шальку ваги до нульової відмітки.
— Ні, спасибі, я важитись не буду, — сказав Черчик.
Осадчий ліниво знизав плечима й промовчав. Весь його вигляд говорив: «А мені плювать, будеш ти чи не будеш. Хто-небудь, коли-небудь та й зважиться. Для цього я тут і сиджу. А коли це буде й з ким це буде, не має абсолютно ніякого значення»:
Черчик дурнувато всміхнувся:
— Ви мене не впізнаєте, мабуть?
— Чому ж не впізнаю? — охоче озвався Осадчий. — Ви той самий Юрій Семенович, тільки я думав, що ви…
— А ви змінили професію? — заквапився спитати Черчик, бо розмова звертала в мало приємне річище.
— Чому ж змінив? Важу… — просто сказав Осадчий і навіть не зітхнув. Очі його випромінювали таку янгольську чистоту, що Черчику стало ніяково.
Знову дурнувато всміхнувшись, Юрій Семенович дістав з кишені три копійки й стис силомір. Сила в руках була. Марко Сергійович акуратно відірвав квитанцію…
Новела про бездомного мільйонера
— О вам мушу сказати, Черчик, — почав увечері Окс свою, як він це називав, виховну годину, — що Осадчий, незважаючи на баранкуватий вигляд, метикований мужчина. Скажу навіть більше: в нього талант. Він може зробити так, що тонна складатиметься не з тисячі кіло, як це належить за кодексом мір і ваги, а з тисячі двохсот або з восьмисот. Це вже як вам завгодно. І нехай поруч з його вагами стоїть Ньютон… Вам знайоме це ім’я, Черчик? Повинно бути знайоме. Не самими ж прізвищами прокурорів і начальників етапів живе чоловік, мусить його голова вміщувати й ще деякі знання…
Так от, коли ви забули, хто такий громадянин Ньютон, я трохи освіжу вашу пам’ять. Це підданий британської корони, який одного разу на дозвіллі довів, що все на цьому світі має вагу. Наприклад, ваша вага в суспільстві — нескінченно мала величина, але вона є.
Проте я трохи захопився екскурсом в історію. Одне слово, якби біля вагів Осадчого стояв сам Ісаак (Ньютона, між іншим, звали Ісаак), навіть і тоді тонна перестала б бути тонною, а стала б тим, що на даному етапі треба Маркові Сергійовичу. За це його дуже любив колишній директор холодокомбінату. Да-а… солідний був товариш. Тепер йому не потрібні холодильники. Ми можемо зустрітися з ним не раніше як через десять років. Марко Сергійович теж дуже любив свого директора, але поїхати разом не захотів. Він зумів, як висловлюються в таких випадках фейлетоністи, вийти сухим з води й звільнився за власним бажанням…
Втрата улюбленого директора, проводи його в далеку дорогу не минули марно для Осадчого — він і став чесніти на очах. Але змінити професію, як ви самі бачили, не міг. Між іншим, Марко Сергійович користується надзвичайною популярністю. Всі дамочки, що приїздять у Сонячноморськ на предмет скинути зайву вагу, важаться тільки в нього. Коли б у Ісаака (я маю на увазі Ньютона) така дамочка важила центнер, то в Марка (я маю на увазі Осадчого) вона потягне не більш як вісімдесят п’ять кіло. Це вже інстинкт… Центнер у нього вже ніколи не буде центнером, але ніяка торгінспекція, ніякі ревізори, ніякий обехеес йому не страшні. Він, як і я, спить спокійно. Але мій спокій дався мені набагато дорожче, і я навіть заздрю Маркові Сергійовичу Осадчому.
— Покійники сплять ще спокійніше, — кисло зауважив Черчик.
— Люба моя, риба моя, як любить казати моя дружина. Ви стаєте поетом. Та якого неспокою ви хочете? Ми ще маємо час, і я розповім вам про бездомного мільйонера.
— Ви весь час розповідаєте мені про якихось ненормальних.
— А вам здається, що є нормальні мільйонери? Нормальний мільйонер — це такий же нонсенс, як високоморальний ширмач або, нарешті, як ідіот із ступенем доктора математичних наук.
— Значить, і ви?.. — зловтішно гикнув Черчик.
— Що я? І я… Але про мене мова буде потім. А тепер поговоримо про одного мого сусіда по нарах. Колись у його трудовій книжці було записано, що він — провідник скорого поїзда Сонячноморськ— Москва…
— А насправді? — зацікавився Юрій Семенович.
— І насправді він теж був провідником. Акуратно перевіряв квитки, видавав постелі, розносив чай, підмітав вагон і сплачував профспілкові внески. Мушу вам сказати, Черчик, що все це він робив неабияк, старанно, і однак у нього залишалося багатенько часу, щоб згодом стати мільйонером…
— Мабуть, порожні пляшки здавав, які залишалися після пасажирів! — єхидно зауважив Черчик.
— Уявіть собі, здавав. Але не це було основною І галуззю його прибутків, бо на пляшках він міг би стати мільйонером тільки через сто сорок дев’ять [Років і сім місяців. Я підраховував. Щоб якось скоротити цей строк, у вільний від сплачування членських внесків і здачі порожніх пляшок час мій знайомий продавав знедоленим громадянам, які мріяли стати пасажирами, ліві квитки; звичайно, за підвищеним тарифом. На деяких станціях у нього був блат, — але й такі фінансові операції не допомогли б вибитися в справжні мільйонери, бо доводилось ділитися із залізничними касирами. Тоді він почав виконувати делікатні доручення групки сонячно-морських бізнесменів: у своєму службовому купе провозив кульочки для їхніх московських колег. Я думаю, Черчик, вам не треба казати, що в тих кульочках були не фісташки й не кукурудзяні баранці. Та не блискайте так заздрісно очима, ваші очі стали схожі на миколаївські п’ятірки. Слухайте далі.
Незабаром наш провідник, назовемо його Фелікс, став власником двох дуже приємних особнячків. Але він не жив ні в одному з них. Він боявся, що його спитають, чи не від здачі склотари воздвигнуто такі палаццо. Особняки були записані на далеких родичів, і там жили квартиранти (квартплату він одержував регулярно). А сам мільйонер наймав вогкий куток в одної старенької. Кілька разів йому пропонували стати членом житлового кооперативу, але він із скромності, яка личить мільйонерові, відмовлявся…