День шостий
Шрифт:
— Ардаб'єва? В груди, значить, у серце. Одна кулька. І не видно, як ударила, а от… І коня вашого, товаришу сержант… Шию так і прострочило… Ваш кінь, товаришу сержант.
Султанов не помічав, що й досі проводить по обличчю зібганою в руці пілоткою.
— Юнь — це поганий знак, — півголосом промовив він. — Знак поганий.
Тоді стрепенувся, розправив пілотку, надягнув, обсмикнув гімнастерку.
— Поховаємо Ардаб'єва внизу перед вогневою, — сказав тихо. — Чесний був боєць, старанний і обов'язок свій виконав доблесно й до
Яму копали по черзі. Козакові було страшно дивитися на вбитого, але якась сила притягувала його туди, де лежав на плащ-палатці мертвий Ардаб'єв. Передавши лопатку комусь з товаришів, він піднявся на вогневу, став трохи оддаля від убитого, здригнувся всім тілом, зачувши позад себе шелест кукурудзи і чийсь шепіт:
— Веню!
То був Саньчин голос.
— Веню, ви живі?
— Ардаб'єва вбило.
— А ти?
— Бачиш же — живий!
— А сержант?
— І сержант.
— Отой тільки ваш їздовий? Ой бідненький! Він у нас з Надькою і вчора і сьогодні був, ми його підгодовували. Такий же добрий чоловік! І як же ви його поховаєте? Без труни, без нічого?
— Плащ-палатка — ото й труна для солдата, — намагаючись бути суворим, пошепки відповів їй Козак. — Втікай, поки ніхто не побачив. І не кажи
Наді, не розстроюй її.
— Вона й сама догадається. Прийдіть хоч вспо- койте її трохи. Прийдете з сержантом?
— Не знаю.
— Хоч завтра, як не сьогодні.
Він хотів сказати: «Я б хоч і зараз, та як Султанов?», але далі грав перед Санькою роль незворушного воїна, який не може полишити бойовий пост.
— Прийдемо — прийдемо, а ні — то й ні. Твоє
діло ждати…
Помстився Саньці за все Те приниження, якого зазнав од неї, а коли вона мовчки зашурхотіла кукурудзою, повільно віддаляючись, гірко пошкодував, і готовий був кинутися слідом за дівчиною, але в цей час тихо підійшли товариші і взялися за краї плащ-палатки з Ардаб'євим, і він теж приєднався до них.
— Ось так, Малий, — неголосно заговорив позад нього Палярус. — Сум у залі. Побачив убитого — вже не молодий. Тепер треба побачити живих…
— Товаришу сержант, — обізвався Грановський, — ви дозволите — я зіграю над Ардаб'євим реквієм?
— А що це таке? — не зрозумів Султанов.
— Похоронна мелодія. Написав геніальний композитор Моцарт.
— Коли геніальний — дозволяю. А тоді — салют!
Ще до вечора могли повернутися автоматники з
підкріпленням, може, й з танками, але розпечене сонце повільно скотилося в степи, темрява м'яко оповила змучених людей і ніч обіцяла спочинок.
Спали тривожно. Палала далека ніч, двигтіла земля. Тільки перед світанком залягла довкола тяжка тиша, але щось тривожне вгадувалося в повітрі і простір був, як натягнута струна, що ось-ось порветься.
Тоді прикотилося з степу глибоке глухе здригання землі, монотонне й уперте, ближче й ближче, тяжче й тяжче, ніби з того світу, залізна хода, залізний гуркіт, і грюкіт, і брязк, і скрегіт,
—
Ще не сходило сонце, але повітря світилося такою прозорістю, що видно було степовий безкрай, і зелені луки над річкою, і Дніпро, і далекі лівобережжя з білими пісками і червоними лозами. І танк, коли він вирвався з-за лісосмуги, теж було видно виразно у всій його кострубатій вугластості, в залізній тяжкості й тупості. Він не сприймався, як щось живе, не думалося, що в ньому люди, вороги, насторожені, хижі, меткі й умілі в своїй справі нищення всього живого, — танк був тільки ціллю, залізною потворою, яку конче треба було зупинити, не пустити туди, куди вона рветься, бити й бити по ньому маленькими, мов дитячий кулачок, сталевими снарядами, хльоскати з замашними вилясками, поки зупиниться, спалахне, загугонить ревучим полум'ям, вибухне й розвалиться чорним залізом у чорному диму й кіптяві.
— Вогонь! — гукнув Султанов і коротко махнув рукою, і невидимий снаряд, розпанахавши навпіл повітря над балкою, вдарився об суху тверду дорогу за кілька метрів перед танком, але не вибухнув, бо не натрапив на броню, і, зрикошетивши, тягнучи за собою короткий хвіст з чорної землі, полетів у степ.
Танк одразу зупинився і позадкував до лісосмуги. Майже сховався за неї, витикалася лише неоковирна його башта, яка стала водити тонким гарматним стволом, намацуючи супротивника.
— Треба було лівіше, — зауважив Султанов Борі Тетюєву.
— Не розрахував його швидкості. Тепер не промахнуся.
— Не стріляти! Бити, як рушить. Він там довго не стоятиме. Може, вирвався вперед, тепер жде, поки підтягнуться інші. Разом і рушать.
Козак слухав Султанова і не йняв віри його словам. Які ще інші? Скільки ж треба танків на їхню малесеньку гарматку?..
Він метався од снарядних лотків до гармати не- стомний і натхненний. Пригинцем, навколішки, то ховаючись від куль, то зневажаючи їх. Молоде тіло, повне сили і зграбності, легке, як повітря, слухняне, як пташиний політ. Бронебійний! Один, другий, третій! Спалахували вибухи на сірому залізі, били в нього стопудовими молотами, але не могли пробити, башта й далі ворушилася й ворушилася, і фашистські снаряди вже обляскували їхню вогневу — ближче, точніше, страшніше…
— Товаришу сержант, може, осколочним? По бульках його! Щоб повилазило!
Боря Тетюєв підвів голову з-над прицілу, на мить повернувся туди, звідки лунав голос Султанова, до Козака він уже простягнув руку, мабуть, щоб показати: осколочний, — і несподівано повалився на Веніаміна, нагнітив його тяжким своїм тілом.
— Тетюєв, ти що! — нічого не розуміючи, крикнув Козак, — кинь жарти! Тет…
Султанов стрибнув до них, мовчки рвонув на себе Тетюєва, вивільняючи Козака, так само мовчки обережно поклав Борю на станину, сам нахилився над прицілом.