День шостий
Шрифт:
— Осколочним! — гукнув Козакові. — Ще осколочний! Давай ще! Бронебійний!
Позад них злетіли в чорних вибухах пошматовані стебла кукурудзи.
— А чорт! — закляв крізь зуби Султанов. — Давай бронебійний! Не проб'ємо йому лоба! Осколочний! Ще осколочний! Палярус!
— Я тут! — підповз до нього правильний.
— Беріть пляшки з запалювальною і через балку! Підпалити гада! Але обережно! Перебіжками!
— Єсть перебіжками!
— Козак, осколочними! — крикнув Султанов. — По бульках будемо! По вирлах! По…
Снаряд з танка вибухнув зовсім поряд з гарматою, осколки захурчали нац ними, Султанов широкою долонею притиснув Козакову
— Бережись! Давай ще бронебійним! Так! Ану! Прикриємо Паляруса! Постукаємо фріца по лобі! Між рогами! По храпах!
Палярус перелетів балку і вже дряпався вгору по її протилежному схилу. Снаряди пролітали в нього над головою, кулі не зачіпали, він біг, майже не. ховаючись, мабуть, збагнувши, що потрапив у мертву зону, або ж просто за своїм узвичаєнням весело нехтуючи небезпекою, і, коли вже був на вильоті з балки, вигнувся усім своїм замашним тілом і кинув пляшку. Пляшка не долетіла, вогонь од неї розлився по траві й по землі перед дорогою, але Палярус біг далі і знову вигнувся і метнув ще й ще… Султанов саме вдарив бронебійним, і майже від того місця, де снаряд черкнув червоним полум'ям по сірому залізу, прокреслилася сиза смужка диму, подрібнювала вгору, вгору, до самої башти, тоді шугнула вниз, під саме черево, під днище танка, із сизого закучерявленого димку вистрибнули жовті гострячки, трикутні, як зубці пилки, різонули по броні…
— Горить! — радісно закричав Грановський, — Гори-ить!
— Палярус, назад! — гукнув Султанов, так ніби той міг його почути. — Козак, осколочний! Давай! Палярус, ну ж!
Танк горів дужче й дужче, він уже не стріляв, і здавалося, Палярусові тепер ніщо не загрожує. Козак навіть здивувався, навіщо Султанов командує заряджати осколочним. По кому він стрілятиме? Хотів визирнути з-за щита, але Султанов визвірився на нього, грубо вилаявся, скреготнув зубами:
— Снаряди! Осколочним! Осколочним! Ах ти ж… Пропав хлопець! Паля!.. Та давай же снаряд!
з того боку балки, від палаючого танка густо застрочило, Козак здригнувся од тих звуків і майже одразу впізнав їх і ще раз здригнувся відразливо і з мимовільним страхом. Стріляли фашистські автоматники.
— По Палярусу б'ють, — шепотів гірко Султанов. — Ох, падлюки! Ох, гади! Давай, Козак! Осколочним! Оск!..
Його права рука зненацька заклякла на маховичку наводки, на мить Султанов повернув до Козака перекошене від болю й ненависті обличчя, прохрипів:
— Бронебійний! Ну? Ти ж тільки глянь, що це! Ти ж тільки!.. Ах ти ж… А.Палярус там… І ніхто йому…
Козак загнав у патронник бронебійний, другий патрон з снарядом уже мав у руках і, забувши про страх перед автоматниками, не думаючи ні про що, а тільки підкоряючись гіркому вигуку Султанова, вигулькнув з-за щита гармати і мало не випустив з рук снаряда.
Те, що він побачив, нагадувало кошмарний сон.
З-за палаючого танка, з-за бушування вогню і клубочіння чорного диму повільно, мовчки, ніби в німому кіно, виповзав ще один танк. Коли б він вирвався з-за диму і, ляскаючи гусеницями, стріляючи вихлопом, помчав по степу й по дорозі і коли б за ним загриміло ще п'ять або й десять танків, це не справило б такого жахливого враження. А так здавалося, ніби це той самий танк, що його запалив Палярус, несподівано відродився у вогні і виходить з полум'я, виокремлюється з нього, цілий, неторканий, лиховісний у своїй запеклості й загрозливості.
Той танк-привид бачили тільки вони: Султанов і Козак. Грановський чи то не встиг його помітити, чи не збагнув, що воно таке, зате він, мабуть, єдиний з них помітив, коли в балці упав Палярус і більше не підвівся, лежав у мертвій непорушності, в яку страшно було повірити.
— Товаришу сержант, — зашепотів Грановський. — Там Палярус! Дозвольте я туди! Поможу йому! Товаришу сержант!..
— Давай, — махнув рукою Султанов. — Тепер уже однаково. Тільки обережно! А ми тут з Козаком… Ми отому… Ось він нам бочок… Реберця свої… А ми!..
Танк надто повільно виповзав з-за вогненної тучі, він тримався віддаля од неї, виставив тільки перед і частину башти, обережно промацував гарматою балку і її зелені схили, ще не стріляв і не викочувався під постріл Султанова, а тим часом автоматники, які викотилися на мотоциклах по цей бік палаючого танка, розпочали полювання чи то на Грановського, чи то й на гарматну обслугу, Султанов вилаявся, вдарив бронебійним по тому танку-привиду, не завдавши йому ніякої шкоди, скомандував:
— Осколочним! Полоскочемо отих! Давай!
Він стріляв і за кожним пострілом відривався від прицілу, визирав з-за щита то збоку, то зверху, не зважаючи на кулі, які так і порощили об сталь.
— Товаришу сержант, обережно! — злякався за нього Козак. — Товаришу сержант!
— Давай осколочний! Давай, Козак! Грановського пришили! Взяв Паляруса, ніс уже… Не дали, сволочі! Ну, то ми ж їм!
Він знову визирнув, тоді припав до прицілу, глухо промовив:
— Не бачу! Нічого не… Козак, автомат з мене!.. Тяжко… Не бачу… Козак… Автомат… Бий!.. Ко…
Він раптом випростався, зірвав з грудей автомат, ступнув убік од гармати, широко, красиво, як умів ступати тільки Султанов, і несподівано впав обличчям на несамовиті черги автоматників. Козак метнувся до сержанта, спробував помогти йому, підтримати, перевернути. Султанов був мертвий. Він упав, ніби відштовхуючи від себе смерть. Жилаві руки вперед, весь подався вперед, життя в повнім бігу не зупинилося, а урвалося. Ніби приліг лиш на мить. Права рука з автоматом викинута вперед, нога підігнута, ніби для бігу, ліва рука — під п];окою. Щоб м'якше було. Коли встиг підкласти? Лежав красивий і після смерті, легкий, як пір'їна, навіть трава під ним не була підім'ята.
Плачучи, розмазуючи по обличчі сльози. Козак обережно вивільнив з мертвої сержантської руки його автомат, почепив собі на груди, перечепив на свій пояс і два запасні диски, тоді переповз до гармати, глянув у приціл, вдарив тим осколочним, що був у патроннику, по автоматниках за балкою, мерщій зарядив бронебійним і тільки тоді перевів приціл туди, де мав бути ворожий танк.
Танк уже не ховався. Гребучи ненажерливими гусеницями землю, він мчав по дорозі вниз до містка, був зовсім близько, так що Козак мовби бачив крізь чуже холодне залізо і чужі, ще холодніші за саме залізо очі, вони глянули на артилериста холодним отвором гармати, маленьким круглим вічком, яке враз розширилося, розрослося до неймовірності, затулило хлопцеві весь світ, а цього не можна було допускати, ніяк не можна було дозволити, і Веніамін ударив просто в те холодне залізне око, вдарив вогнем раз, а може, й вдруге, втретє, оглушений, приголомшений, але не розгублений — ось де знадобився той вироблений автоматизм дій, якого вимагав од них Султанов. Точність рухів, все робиться майже наосліп, з холодним спокоєм, і тільки обпікає вперта думка, б'ється в тобі, як гаряче серце, — вибити, відкинути, знищити, не допустити й не пропустити!