Десяте Правило Чарівника, або Фантом

Гудкайнд Террі

Коли вони, нарешті, дісталися до низу, перед ними відкрився прохід в більш широкі коридори, які були вирізані в суцільному, але м'якому камені під землею. Всі стіни навколо були порізані нішами. Келен помітила, що у всіх нішах знаходилися кістки.

Заглиблюючись в один з бокових отворів, Джилліан кинула через плече:

— Слідкуйте за головами.

Вони всі пригнулись і, послідувавши за нею, опинилися в місці, де стеля була низькою, майже як в дверному отворі. Джилліан повертала на перетинах без вагань, як ніби слідувала по знаках, намальованих на підлозі. Келен помітила, що в пилюці були відбитки слідів, але вона також бачила, що сліди йшли і в багато інших проходів. Відбитки слідів були більші, ніж

ті, які залишали маленькі ступні дівчини.

Нарешті, тісний коридор перейшов у великі камери. Вони проходили через кімнати, які здавалися їм нескінченними, що були заповнені впорядкованими купами кісток. В інших вузьких приміщеннях всі ніші, видовбані рядами, були повні купами кісток, наче комусь не вистачало місця, щоб розмістити всіх мерців.

Кілька разів поспіль їм попадалися приміщення, заповнені одними черепами. Келен вирішила, що їх повинно бути тут тисячі. Всі вони були ретельно укладені разом у великих нішах, кожен череп дивився назовні. Всі ніші були заповнені до самого верху. Келен привиділося, що всі вони своїми очними западинами дивляться їм услід, спостерігають, як вони проходить повз них.

Вона нагадала собі, що колись це були люди. Всі вони колись жили. Кожен колись був людиною — живою, дихаючою, думаючою. Колись вони жили життям, наповненим страхами і прагненнями. Це нагадало їй про те, як дорогоцінне і коротке життя, і наскільки це важливо, тому що, як тільки життя проходить, для людини воно йде назавжди. Це знову нагадало їй те, чому їй потрібно повернути собі своє життя.

Завдяки Джилліан, Келен відчула, що у неї тепер є зв'язок з світом, з тим, ким вона була. Коли Джилліан побачила і запам'ятала її, Келен відчула себе не тільки трохи більш живою, але ніби вона дійсно кимось була, і її життя мало сенс.

Вони проходили через приміщення, в яких кістки ніг були складені в одних нішах, а кістки рук — в інших. Біля деяких стін всередині кімнат були вирізані довгі кам'яні скрині. Ці заглиблення зберігали в собі акуратно складені більш дрібні кістки.

Келен такий поділ кісток скелетів здався дивним. Вона вважала, що, звичайно, більш шанобливим по відношенню до мертвих було б залишити їх кістки лежати разом. Вона припустила, що можливо, у них не було достатньо місця, тому вони заощадили багато простору, укладаючи їх таким способом. Можливо, щоб вирізати нішу тільки для одного тіла, або однієї сім'ї, довелося б просто занадто багато працювати, а поховати треба було багато мертвих. Або, можливо, трапилася велика епідемія, яка скосила більшу частину населення, і ті, що залишилися в живих, не могли обтяжуватися подібними дрібницями.

Сховане всередині стін міста кладовище виглядало досить тісним. Напевно вільне місце тут було у великій ціні. Якщо вже люди і їх мерці повинні були залишатися в межах міських стін, то живим, мабуть, довелося іти на поступки.

Проблема виглядала дивно, оскільки навколо міста тяглися землі, порожні в усі сторони горизонту. Вона подумала, що може це було під час війни, коли сентиментальне ставлення до мертвих повинно було поступитися місцем необхідності виживання. Височина дійсно виглядала, як саме вигідне для оборони місце в окрузі. Хоча залишки стін знаходилися на краю прямовисної кручі, вони завжди могли б розширити місто за межі височини. Вона припустила, що можливо, вони визнали занадто важким перенесення таких товстих міських стін.

Вона задумалася, чи могло бути так, що у людей, які колись тут жили, просто не було тих почуттів до мертвих, які були в інших народів. Зрештою, яке реальне значення мали ці кістки? Життя пішло з них. Людини, якими вони колись були, більше не було. Зрештою, тільки життя дійсно мало значення. З їх смертю їх світ закінчився.

Але, враховуючи, як важко, мабуть, було побудувати цей підземне місто для мертвих, люди, що жили тут, повинні були мати відношення до цих кісток, до людей, якими вони були. Келен зауважила також, напівстерті, але ретельно намальовані й вирізані прикраси навколо ніш. Ні, ті — живі, проявляли турботу. Вони носили траур по померлих.

Вона запитала себе, коли вона помре, то згадає хто-небудь про те, ким вона була або хоча б чи буде знати, що жила колись жінка по імені Келен, яка любила життя. Вона відчувала дивні ревнощі до всіх цих кісток. У кожного набору кісток тут під землею були друзі і сім'я, вони знали, ким була ця людина, горювали по ній і помістили упокоїтися останки цієї цінованої ними людини так, щоб живучі могли згадати про тих, хто пішов.

Келен думала про те, що сталося з людьми, які тут жили, людьми, які поховали ці кістки. Вона думала, хто поховав їх. Порожні будівлі мовчазно свідчили про те, що, врешті-решт, тут нікого не залишилося. Крім Джилліан. З того, що Келен почула, вона знала, що Джилліан жила з маленькою групою кочівників, які іноді відвідували ці місця.

Раптово вони опинилися в місці, де прохід, схоже, частково зруйнувався і підлога була засипана камінням. Сестра Ерміна схопила дівчину за руку.

— Ця подорож по катакомбах стає безглуздою. Не здумай викинути дурний жарт, водячи нас навколо, Тові близько.

Джилліан підняла руку, вказуючи.

— Але ми вже майже на місці. Ходімо й самі побачите.

— Гаразд, — сказала Юлія, — тоді продовжимо шлях.

Джилліан обійшла величезну кам'яну плиту, яка, мабуть, колись собою щось закривала. На підлозі були видні вибоїни в тому місці, де плита впала боком, відкриваючи прохід, і даючи можливість отримати доступ до того, що там знаходилося. Коли Джилліан зайшла всередину, Келен розгледіла, що її ліхтар освітив приміщення, де до самої стелі піднімалися полиці, витесані в цілісному камені. Всі вони були завантажені книгами. Кольори шкіряних палітурок зблякли, але було видно, що колись вони були головним чином яскраво-червоних і темно-синіх тонів, інші кольори були різноманітними — від блідого зеленого до золотого.

Сестри в замилуванні втупилися на книги. Їх настрій різко покращився. Сестра Ерміна уповільнила хід і присвиснула, оглядаючи полиці навколо себе. Сестра Цецилія голосно розсміялася. Навіть Сестра Юлія, пробігшись пальцями по курних корінцях книг, посміхнулася.

— Сюди, — сказала Джилліан, показуючи їм дорогу.

Щасливі, вони пішли далі за дівчиною, яка вела їх через ряд кімнат, по більшій частині, маленьких і тісних, з полицями, повними книг. Джилліан вела їх звивистими коридорами, які, подібно кролячим норам, пронизували м'який камінь, все далі вглиб підземної бібліотеки. Сестри, які йшли позаду Джилліан і Келен, розгублено вертіли головами, очевидно, захоплені назвами книг, які їм вдалося розгледіти. Світло ліхтаря, падаючи в темряву кімнат, які вони проходили, вихоплювало все більше і більше книг.

— Будь прокляте Світло, — в захопленні прошепотіла про себе Сестра Юлія. — Ми знайшли центральне сховище Каска. Книга повинна бути саме тут. Тримаю парі, що Тові весь цей час шукала її.

— Тримаю парі, що вона вже її знайшла, — з хвилюванням у голосі, живо відгукнулася Сестра Цецилія.

Сестра Юлія усміхнулася.

— У мене є передчуття, що ти права.

Пройшовши по більш ретельно виконаному проходу, закруглена стеля якого була прикрашена фрескою, що зображувала виноградник, і яка давно перетворилася на привид того, чим вона колись була, вони завернули за ріг і опинилися перед рядом двостулкових дверей. Ці подвійні двері, прикрашені простими зображеннями виноградного листя і лоз, були досить вузькими, так що, замість них цілком можна було встановити широку одинарну стулку. Келен припустила, що з якихось міркувань двостулкові двері встановили, щоб надати входу хоч трохи більш величного вигляду.