Десяте Правило Чарівника, або Фантом
Шрифт:
Сестра Ерміна була одного віку з сестрою Цецилією, але виглядала настільки ж молодо й привабливо, як і сестра Юлія. Тим не менш, їх зовнішність нічого не значила в контрасті з їх внутрішньою сутністю. Для Келен вони були справжніми гадюками.
— Так чи інакше, — пошепки додала сестра Юлія, впиваючись поглядом у двері, — кімнати у нас будуть.
Блискавка дугою пронизала зеленувату товщу хмар, слідом пролунав оглушливий удар грому.
Двері прочинилися. З тіні виникло обличчя чоловіка, який дивився на них, одночасно продовжуючи застібати
— Проходьте, — сказав він. — Прошу вас.
— Хто там? — На сходах в задній частині будинку з'явилася жінка. В одній руці вона несла лампу, а іншою притримувала поділ нічної сорочки, щоб не спіткнутися об нього, поспішно спускаючись сходами.
— Четверо жінок, яких носить під дощем посеред ночі, — відповів чоловік. Його сердитий тон ясно давав зрозуміти, що він думає про таку практику.
Келен застигла на середині кроку. Він сказав ЧЕТВЕРО жінок.
Він бачив усіх чотирьох, і запам'ятав достатньо, щоб сказати про це. Наскільки вона могла згадати, такого раніше ніколи не траплялося. Ніхто, крім її господинь, крім цих чотирьох Сестер — трьох, які прийшли разом з нею, і тією, з якою вони повинні тут зустрітися, — не казав, що бачив її.
Сестра Цецилія пхала Келен попереду себе, очевидно не зауваживши значення почутого.
— Хвала духам — вимовила жінка, швидко проходячи між двома столами, збитими з дощок. За вікнами вітер жменями жбурляв у скло дощову воду. — Запроси їх увійти, Орлан. Погода просто жахлива.
Важкі краплі дощу проникли в приміщення слідом за ними, намочивши соснову підлогу біля дверей. Чоловік невдоволено кривив рот, поки закривав двері і рухав в скобах важкий засув.
Жінка із зібраними у вільний вузол волоссям, трохи підвела лампу, роздивляючись нічних гостей. Її спантеличений погляд ковзав по відвідувачках туди і назад. Вона відкрила рот, збираючись щось сказати, але, тут же, здавалося, одразу про це забула.
Келен тисячі разів бачила цей безглуздий погляд, вона знала, що жінка вже все забула і бачила перед собою тільки трьох відвідувачок. Ніхто не міг запам'ятати Келен досить надовго, щоб потім розповісти про це. Вона була все одно що невидима. Келен подумалося, що цей Орлан мабуть просто помилився, через дощ і темряву, коли сказав дружині, що в них чотири гості.
— Заходьте ж, вам потрібно обсушитись — сказала жінка. Її усмішка була по-справжньому теплою. Вона взяла сестру Юлію за руку, проводячи її в невеликий зал. — Ласкаво просимо в готель «Білий Кінь».
Інші дві сестри, не ховаючись, уважно оглянули кімнату, зняли свої плащі й швидко обтрусили їх, перш ніж кинути на лавку біля одного з столів. Келен помітила темніючий дверний отвір в задній частині кімнати біля сходів.
Більшу частину правої стіни займав камін, складений з пласких каменів. Тепле повітря в напівтемній кімнаті був наповнений спокусливим ароматом м'яса, що тушкувалось в залізному горщику, який висів на гаку, вправленому в бічну стінку біля вогнища. Гарячі вуглини були покриті товстим шаром перистого попелу.
— Леді, ви троє схожі на мокрих котів. Напевно, ви жахливо себе почуваєте. — Жінка повернулась до чоловіка і вказала на вогнище. — Орлан, розпали вже вогонь.
Келен помітила дівчинку років одинадцяти-дванадцяти. Вона сиділа високо на східцях сходів, але так, щоб з-під низької стелі була видна кімната. На її білій нічній сорочці з гофрованими оборками на рукавах товстою коричневою шерстю були вишиті коники з чорними гривами і хвостами. Дівчинка сиділа навпочіпки, натягнувши поділ сорочки на худі коліна. Вона посміхалася, демонструючи занадто великі зуби.
Очевидно, незнайомці, які приїхали посеред ночі, були справжньою пригодою в готелі «Білий Кінь». Келен дуже сподівалася, що на цьому їхні пригоди на сьогодні закінчаться.
Орлан, величезний чоловік, схожий на ведмедя, опустився на коліна біля вогнища і додав туди кілька полін. У його товстих коротких пальцях обрубки дуба виглядали лише трохи товстишими, ніж скіпки для розтоплення.
— Ну, леді, і що ж змусило вас відправитися в дорогу в такий дощ, та ще вночі? — Запитав він, кидаючи на них погляд через плече.
— Ми поспішали наздогнати свою подругу, — відповіла сестра Юлія з нічого не значущою усмішкою. Вона тримала діловий тон, — яка повинна була зустріти нас тут. Її звуть Тові. Вона повинна б уже чекати нас.
Чоловік сперся рукою об коліно, допомагаючи собі піднятися.
— Гості, які зупиняються у нас — особливо в такі неспокійні часи — люди досить обережні. Більшість з них не називає своїх імен. — Він підняв брову і глянув на сестру Юлію. — Так само, як і ви. Адже ви, леді, теж не представилися.
— Орлан, вони ж гості, — пробурчала жінка. — Промоклі і, без сумніву, стомлені і голодні. — Вона швидко посміхнулася. — Всі називають мене Еммі. Я і Орлан — мій чоловік — управляємо «Білим Конем», з тих пір, як кілька років тому померли його батьки. — Еммі зняла з полиці три дерев'яні миски. — Ви, леді, мабуть, зголодніли. Дозвольте запропонувати вам тушкованого м'яса. Орлан, візьми кружки і принеси гарячого чаю для леді.
Проходячи повз них, Орлан вказав м'ясистою рукою на миски, які тримала в руках його дружина.
— Однієї не вистачає.
Вона різко підняла на нього похмурий погляд.
— Ні, я взяла три штуки.
Орлан зняв з верхньої полиці чотири кружки.
— Правильно. От я й кажу, однієї не вистачає.
Келен ледве могла дихати. Щось було не так. Сестри Цецилія і Ерміна застигли, немов мертві. Їх широко розкриті очі зупинилися на чоловікові. Значення розмови між чоловіком і дружиною не сховалося від їх уваги.
Келен глянула на сходи і побачила на сходах дівчинку. Схилившись у їх сторону, вхопившись руками за поручні, вона намагалася зрозуміти, про що це говорять батьки.