Десяте Правило Чарівника, або Фантом
Шрифт:
— Будь ласка, Ніккі, розкажи, що буває з тими, хто потрапив у полон до Імперського Ордена.
Сам він і поняття не мав, що розповість Ніккі. Але у нього не залишалося сумнівів, що Орден відчуває лише презирство до людського життя.
— Орден не страчує полонених швидко, — з мертвим спокоєм вимовила Ніккі і ковзнула поглядом по офіцерах, що не зводили з неї очей. Стоячи поруч з Річардом, вона почекала, поки настане тиша і кожен з присутніх буде готовий уважно слухати.
— Для початку, — заговорила вона, — кожного бранця каструють.
Присутні чоловіки дружно ахнули.
— Тих,
Ви всі боретеся з ними вже дуже давно, тому не можете розраховувати, що вам вдасться уникнути мук. У разі захоплення в полон, для вас немає ніякої надії на порятунок. Вони змусять вас пошкодувати, що ви взагалі народилися на світ. Вашим єдиним порятунком буде смерть. Але справа навіть не в цьому. Життя під ярмом Ордена не набагато краще, ніж очікування смерті від його рук. Життя під владою Ордену — це повільне, болісне вмирання. Тільки триває воно довгі роки.
У тому житті процвітають тільки ті, хто ненавидить життя. І Орден всіляко заохочує тих, хто зневажає всі світлі його прояви. В Ордені ненависті навчають, постійно формують, вирощують із гіркоти і страждання. Життя перетворюється на існування, повне постійного страждання. Добрі справи обурюють ненависників, вони насолоджуються лише чужими стражданнями. І такі люди будуть вашими господарями, якщо ви потрапите до них в полон.
Чоловіки стояли і ошелешено мовчали. У тиші Річард почув легкий стук по тенту у них над головами. Почався дощ.
А Ніккі спокійно продовжувала.
— Смажені яєчка ворогів — цінне частування для солдатів Ордена. Дорогий і рідкісний делікатес. Набрід, який слідує за військовими частинами, обшукує після битви поле битви, вишукуючи ще живих солдат, яких можна було б каструвати. Ці криваві коштовності — вельми популярний товар в перші дні після перемоги. Солдати Ордена вірять, що це — засіб, здатний додати їм сили і мужності. Потім вони перемикають свою увагу на жінок-бранок.
Річард стиснув перенісся великим і вказівним пальцями і перервав її.
— Хочеш розповісти щось ще?
Ніккі підняла брову.
— А цього недостатньо?
— Думаю, достатньо. — Зітхнув Річард і повернувся до офіцерів.
— Насправді все просто. Правда в тому, що у вас немає ніякої надії перемогти в наступаючій битві. Ви програєте.
Річард глибоко вдихнув і промовив, нарешті, ті огидні слова, заради яких він сюди приїхав.
— Ось тому ніякого заключного бою не буде. Ми не будемо битися з Імператором Джеганем і його армією Імперського Ордена. Як лорд Рал, правитель Д'харіанської Імперії, я забороняю безглузде самогубство. Ми не будемо битися. Замість цього ми розсіємо нашу армію. Не буде ніякої битви. Джеган отримає Новий Світ без всякого опору.
Річард побачив, як очі всіх цих людей наповнилися сльозами.
Слова Річарда звучали, як ляпас.
— Навіщо тоді взагалі битися? — Сердито крикнув один з офіцерів і обвів рукою своїх соратників. — Ми воюємо багато років. Скількох товаришів вже немає тут, з нами, тому що вони віддали свої життя заради коханих та в ім'я нашої справи. Якщо у нас немає шансу, якщо в кінці нас очікує поразки, тоді навіщо взагалі битися? Навіщо продовжувати цю боротьбу?
Річард гірко посміхнувся.
— Ось саме про це я і говорю.
— Але ж… — продовжував сердитий офіцер. — Якщо перемога неможлива, а попереду лише руйнування і смерть — люди втрачають волю до боротьби. Якщо вони бачать, що у них немає шансів захистити свої переконання, і, намагаючись змінити це, вони стикаються зі смертю, то захочуть забути все, що стосується цієї війни.
Офіцер розсердився ще більше. Це настрій почав передаватися і іншим його товаришам.
— Що ви пропонуєте? Забути про війну, раз вже нам не вистояти проти Ордена? І якщо його не перемогти, то значить, нема чого воювати?
Річард склав руки за спиною й рішуче підняв голову. Він чекав до тих пір, поки не впевнився, що його чує кожен.
— Ні, я пропоную змусити людей Старого Світу відчути те ж саме.
Офіцери насупились в сум'ятті, глухо перемовляючись між собою. Але коли Річард продовжив, відразу запанувала тиша.
— Джеган веде свою армію в Д'хару. Він хоче битися з нами. Чому? Та тому, що вірить в те, що здатний розгромити нас. І я думаю, він правий. Не тому, що наші люди поступаються їм в хоробрості, підготовці, силі або спритності, а просто тому, що я знаю, наскільки величезні їх ресурси. Я провів достатньо часу в Старому Світі, щоб дізнатися, наскільки він великий. Я бачив, скільки в Старому Світі людей, худоби, зерна і багато чого іншого. Я ніде не зустрічав всього цього в такій кількості. Ви навіть не уявляєте, скільки у них запасів.
Джеган зібрав величезну силу. Його люди, віддані своїм переконанням, нещадні. Вони мають намір розтрощити все, що протистоїть їм. Вони жадають бути героями-переможцями, всюди несучими свою віру. Джеган забезпечений всім — по досвіду знаючи — якщо щось буде потрібно, він збільшить запаси вдвічі. А щоб бути повністю впевненим, він ще раз подвоїть все.
Джегана не стримують збочені моральні уявлення про ведення війни з використанням тих же засобів, що і його супротивник — ця надумана справедливість, нав'язана смертельною битвою. Боротьба на рівних його не цікавить — особливо його. Його завдання полягає виключно в тому, щоб підкорити нас.
Заради досягнення цієї мети, їм потрібно щоб ми захищалися, перебуваючи в найвразливішій позиції — на полі бою в традиційній завершальній битві. Ось чому присвячені всі зусилля Джегана, що всі чекають від нього. Він хоче нав'язати нам цей шлях, тому що в такому випадку у нас немає шансу вистояти проти їх численної орди. У нас і правда недостатньо сил для того, що б перемогти. Значить, вони розтрощать нас. А потім будуть святкувати свою велику перемогу — нібито хтось сумнівався в їхньому успіху — підсмаживши ваші геніталії і в п'яній оргії, гвалтуючи ваших дружин, сестер і дочок.