Десяте Правило Чарівника, або Фантом
Шрифт:
Але й потім Джегану доводилося не раз програвати битви. Він знову витягав з них уроки, і вимагав, щоб йому надсилали ще людей. Ось так він і добивається перемоги в ім'я Ордена. В результаті, зараз він командує армією, чия сила здатна придушити будь-який опір. Він знає, що переможе. Тому з нетерпінням очікує заключної битви.
Крім того, Імператор Джеган володіє древньою магією соноходців. Він здатний вторгатися в уми людей не просто, щоб отримати якусь інформацію, а щоб управляти ними. Як ви знаєте, сьогодні він керує безліччю обдарованих, і серед них є Сестри Світла і Тьмии. Таким
— Лорд Рал, — перервав промову Річарда один із старших офіцерів. — Ви занадто легко відкидаєте наших людей. Більшість солдатів нашої армії — уродженці Д'хари. І вони передають свої вміння всім іншим. Наші люди — зовсім не зелені новачки, вони чудово розуміють, що перебуває під загрозою. Це випробувані солдати, які вміють битися. А ще на нашій стороні Верна і її Сестри.
— Імперський Орден в реальності не програє нам лише тому, що він несе зло. Зрештою, зло, звичайно, обернеться проти себе самого, але для нас і для тих, чиї життя ми захищаємо, це слабка втіха. Перш ніж загинути від власної отрути, зло може панувати ще тисячу або дві тисячі років, або навіть довше.
Річард знову почав ходити туди-сюди, його голос наповнився все більшою пристрастю.
— Бувають часи, коли зусилля відважних людей здатні змінити хід історії — я готовий з цим погодитися. Точніше, я навіть розраховую на це. Зараз наступає момент, коли ми повинні вирішити, яким буде наше майбутнє. Ми повинні зробити те, що необхідно. І неважливо, наскільки боляче це буде, якщо в результаті наші діти це майбутнє отримають. Наше з вами майбутнє, свобода наступних поколінь зараз залежать від нас з вами, від того, що ми зробимо, і наскільки успішно будемо діяти.
— Лорд Рал, — зі спокійною впевненістю виголосив офіцер, — наші люди знають, що нас загнали в кут. Вони не підведуть, якщо ви маєте на увазі саме це.
Річарду стало ясно, що його не розуміють. Він перестав крокувати і зупинився перед офіцерами, склавши руки за спиною. Десь у глибині свідомості спливло примарне видіння, яке показала йому Шота. Кривава доля, яка очікує їх усіх. Немов важкий тягар навалився на його плечі. Річард заговорив знову.
— Я завжди говорив, що не можу вести вас в фінальний бій з Орденом, бо ми програємо. Все, що трапилося після мого останнього візиту до вас, тільки переконало мене у власній правоті.
Незадоволене ремствування, подібно шуму води, заповнило похмурий день. Перш ніж хто-небудь встиг заперечити, Річард поспішно продовжив.
— Армія Ордена дуже скоро увійде в Д'хару з півдня і рушить до Народного Палацу. Наша армія йде на південь їм назустріч. Вони це знають. Чекають вас. Хочуть цього. Джеган управляє нашою тактикою, ми виконуємо його накази. Він змушує нас вплутатися в бій, в якому ми не зможемо перемогти. Бій, якого він програти не може.
У відповідь пролунали протестуючі крики. Кілька голосів прокричали, що майбутнього знати не може ніхто, що вони ще можуть здобути перемогу. Річард підняв руку, закликаючи до тиші.
— Майбутнє, дійсно, ще не визначене. Але правда в тому, що всі йде саме до цього. Ви — солдати. Плануючи свої операції, ви керуєтеся фактами, а не своїми бажаннями.
Навіть якщо б ми чудесним чином раптом виграли б битву, це нічого б не вирішило. Для нас це була б дорогою ціною виграна битва, і тільки. А відкинутий нами Орден повернеться, поповнивши свої лави новими силами. Виходить, вигравши битву, ми опинимося лицем до лиця з необхідністю ще однієї битви. Тільки протистояти в ній нам буде набагато більша кількість солдатів противника.
Чому? Та тому що в кожній битві ми втрачаємо людей, а тому стаємо слабшими. У нас не так багато людей, щоб поповнювати ряди армії. А Джеган отримує стільки людей, скільки йому потрібно і стає тільки сильнішим.
І є ще одна причина, по якій ми не можемо перемогти: неможливо виграти війну захищаючись. Таким способом можна виграти битву, але не війну.
— Так що ж ви пропонуєте? — Запитав офіцер. — Мирні переговори?
Річард роздратованим жестом відхилив таке припущення.
— Орден не піде ні на які мирні переговори. Колись, на самому початку вони, можливо, прийняли б нашу капітуляцію. Дозволили б нам схилитися перед ними, поцілувати їх чоботи і надіти рабські ланцюги. Але тепер це неможливо. Тепер вони хочуть тільки перемоги, оплаченої нашою кров'ю. Та й яка різниця? У будь-якому випадку результат один — ми самі і наші люди будемо захоплені в полон або вбиті. А як саме ми програємо, значення не має. Так чи інакше, ми зазнали б поразки.
— Але це означає… що? — Збуджений голос офіцера зірвався. — Будемо битися, поки всі не загинемо або не опинимося в полоні?
Всі втупилися на червонолицього офіцера. Ці чоловіки довгий час вели боротьбу з Орденом, використовуючи всі свої знання і досвід. У них залишилася тільки їх боротьба і їх обов'язок. Більше вони нічого не хотіли знати.
Річард обернувся до Кари. Морд-Сіт, одягнена в червону шкіру, стояла розставивши ноги, склавши руки за спиною. І виглядала так, немов готова була наодинці розтрощити Імперський Орден.
Річард вказав на жінку, яка стояла поруч з Карою.
— Це Ніккі. Колись вона служила нашим ворогам.
І почувши, як хтось прошепотів про ворогів, що пробралися до них, Річард додав.
— Точно так само, багато хто з вас підтримували тиранію, коли служили Даркену Ралу. А деякі — і Панізу Ралу, його батькові. У вас тоді не було вибору. Даркена Рала ж зовсім не цікавило, що ви хотіли зробити зі своїми життями. Йому було важливо лише, щоб ви виконували його накази. Тепер ви отримали можливість вибору і зробили його. Як і Ніккі.
Солдати Ордена — зовсім інші. Ви б'єтеся тому, що вам загрожує насильство і смерть. Вони ж борються за свої переконання. Їм подобається битися, подобається бути частиною військової потуги Ордена. Ніккі була в таборі Джегана і не з чуток знає, що там відбувається. Вона бачила багато такого, що може виявитися корисним.
Річард знову обернувся до Ніккі. Вона була схожа на статую, з ніжною шкірою і розсипаним по плечах світлим волоссям. Доведись Річарду створювати її статую, йому не довелося б міняти жодної рисочки — настільки повно її вигляд відбивав картину досконалої краси. Але життя зіштовхувало її з невимовною потворністю…