Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
— Краще б тобі побачити її перш ніж…
— Ти повинна щось зробити. Повинна.
Ніккі обхопила себе руками. Її очі, наповнені сльозами дивилися в нікуди.
— Присягаюся тобі, Річард, я перепробувала все, що тільки могла придумати. Нічого не допомогло. Смерть вже забрала її душу, вона так далеко, що я не можу до неї добратися. Вона дихає, але й тільки. Її серце слабшає і майже зупинилося. Все її тіло немов припиняє жити, вона ніби вислизає. Я навіть не впевнена, що вона все ще жива, в тому сенсі, як ми це розуміємо. Її тут утримує лише тоненька нитка, але ця нитка не протримається довго.
— Але
— Річард, прошу тебе, — прошепотіла Ніккі, — піди до неї, ти повинен побачити її, перш ніж вона піде назавжди. Поки у тебе ще є така можливість. Якщо не встигнеш, ти все життя будеш ненавидіти себе.
Коли Ніккі вела його в кімнату, Річард немов заціпенів. Цього не може бути. Тільки не це. Це ж Кара. Вона немов сонце, вона не може померти. Вона була… Вона — його друг. Вона не може померти.
18
Слабке світло двох ламп не могло як слід освітити похмуру кімнату. Та, що поменше, стояла в кутку стола, ніби зіщулившись у присутності смерті. Друга, відкидаючи неясні тіні, стояла на нічному столику, поруч був приготований стакан і вологий рушник. Кара була укрита парчевим покривалом з розкішною золотою бахромою. Її руки безвольно лежали поверх ковдри, один з кутів якого, звісившись до підлоги, потрапив у невелику калюжку біля ліжка.
Кара не була схожа на себе. Вона виглядала як труп. Навіть в золотистому світлі лампи її обличчя було попелястого кольору. Вона дихала так тихо, що Річард було вирішив, що вона вже не дихає зовсім.
Він і сам насилу міг дихнути. Він відчував, як тремтять коліна. У горлі стояв клубок, який, здавалося, ось-ось задушить його. Він готовий був на колінах благати її прокинутися.
Ніккі нахилилася ближче до м'якого і зворушливого лиця Кари й доторкнулася до її шиї. Річард звернув увагу, що моторошне тремтіння нарешті залишила Кару. Могло здатися, що це — зміна на краще, але це було лише поверхневе поліпшення.
— Вона… Що…
Ніккі озирнулася через плече. — Вона ще дихає, але, боюся, все повільніше.
Річард ледь міг вимовляти слова пересохлим ротом. — А ти знаєш, що у Кари є коханий?
— Коханий? Насправді?
Річард кивнув. — Усі вважають, що Морд-Сіт не вміють любити, але це не так. Вони теж люблять. Кара закохана в солдата. Генерал Мейфферт, Бенджамін, теж її любить.
— Ти його знаєш?
— Так. Він — хороша людина. Річард втупився на біляву косу, що спадала з плеча Кари на покривало. — Я дуже давно його не бачив. Він командує армією Д'хари.
Всім своїм виглядом Ніккі висловлювала недовіру.
— І Кара сама зізналася, що любить цю людину?
Річард струснув головою і втупився на красиве і таке знайоме обличчя. Тепер воно було змарнілим і блідим. Це було лише примарне відображення вигляду колишньої Кари.
— Ні. Мені розповіла Келен. У той рік, що вони провели з армією Д'хари, вони дуже зблизилися. Поки ти тримала мене тут, в Алтур-Ранзі.
Ніккі почала поправляти ковдру Кари старанно відводячи погляд. Річард присунувся ближче і Ніккі прибрала стілець, який заважав йому. Він відчував себе так, немов перебував поза власним тілом, спостерігаючи з боку за подіями в кімнаті. Бачив, як опускався на коліна, як узяв Кару за холодну руку, як притиснув її до своєї щоки.
— Милосердні духи, не робіть цього, — шепотів він. — Будь ласка, — додав він зі здавленим схлипом. — Не забирайте її.
Він подивився поверх Ніккі. — Вона мріяла померти як Морд-Сіт — в бою, не в ліжку.
Ніккі трохи посміхнулася. — Її бажання здійснилося.
Слова, що прозвучали так, немов Кара вже померла, вразили його, як удар. Він не міг дозволити цьому статися, як не міг дозволити Келен канути в прірву небуття без сліду. Він цього не допустить.
Він провів рукою по крижаному лицю Кари. Відчуття було таким, ніби він доторкнувся до мертвого тіла. Річард сковтнув сльози.
— Ніккі, ти володієш магією. Ти врятувала мене, коли я був на межі смерті. Ти змогла знайти вихід з безнадійного становища, знайшла рішення, яке не кожному прийшло б в голову. Можливо, крім тебе ніхто не зміг би мене врятувати. Невже ж ти нічого не зможеш зробити для Кари?
Ніккі зісковзнула зі стільця, опускаючись на коліна поруч з ним. Вона взяла його руку і піднесла до губ, тримаючи її так, немов вимолювали його прощення. Тильною стороною руки він відчував її сльози.
— Мені дуже шкода, Річард, але це неможливо. Ти ж знаєш, я зробила б все, що тільки можливо, щоб врятувати її, але я не можу. Це вище моїх здібностей. Для кожного з нас настає час померти. Зараз прийшов час Кари, і я не можу змінити цього.
Річард прикрив очі, щоб не бачити картини смерті. У кімнаті, освітленій лише слабким світлом двох маленьких ламп, ліжко з лежачої на ній Карою здавалася плотиком, несучи її в чекаючу темряву.
Він кивнув. — Будь ласка, Ніккі, ти можеш залишити мене з нею наодинці? Я хочу бути один, коли настане її час… Ти тут ні при чому. Просто я вважаю, що в цю годину вона і я повинні бути одні.
— Я розумію, Річард. — Ніккі встала і провела пальцями по його спині. Потім доторкнулася до плеча, немов боячись піти і розірвати цей контакт з життям. — Я буду поблизу, якщо раптом буду потрібна тобі, — сказала вона, і її живий дотик перервався.
Двері за нею м'яко зачинилися, залишаючи кімнату занурену в тишу. Зовні долинали крики цикад, незважаючи на закрите вікно і запнуті важкі штори.
Він більше не міг стримувати сльози. Поклавши голову на груди Кари, він заплакав, стискаючи її мляву руку.
— Кара, мені так шкода. Це — моя вина. Воно прийшло не за тобою, а за мною. Кара, як же це боляче. Будь ласка, Кара, не залишай мене. Ти так мені потрібна.
Кара була єдиною, хто слідував за ним тільки тому, що вірила в нього. Нехай вона і погодилась з Ніккі, що він вигадав Келен, але все ж довіряла йому. Вона ніколи не суперечила йому. Останнім часом ця віра була всім, що підтримувало його, допомагало зосередитися на тому, що він повинен зробити. Навіть у хвилини, коли він сам втрачав впевненість у собі. Як важко було протистояти всьому світу, коли всі думали, що він марить. Як важко робити щось, коли ніхто в тебе не вірить. Але Кара довіряла йому навіть коли не вірила в існування Келен. У цьому її почутті було щось унікальне, що відрізнялося від ставлення до нього Ніккі або тієї поваги, яку виявляв Віктор.