Дикі білі коні
Шрифт:
— Ти його підпустив до ніг мені? — спитав Дар'явауш, приспинившись.
— Ні, великий! — відповів за Багабухшу Еобаз. — Мав я ослицю білу-за неї підпустив мене котрийсь твій воїн… — Він спробував, рачкуючи перед царем, знайти очима того мужа, що підпустив його до царських стіп, але того вже не було й близько.
— Котрий се? — почервонів Дар'явауш, та старий тільки кліпав, і шахиншах крикнув до євнуха: — Мітробатеше! Двадесять київ йому! Й знайди того, що взяв білу ослицю!
На старого Еобаза кинулися й потягли вбік, здираючи з нього
— Я підпустив його до ніг тобі, Дар'явауше. Вислухай старого.
— Ти-и? — Шахиншах не знав, що відповісти найвищому серед мужів Персії. — Тоді хай підійде сюди. Тобі, друже, сам відаєш, я ніколи не відмовлю.
Еобаза притягли назад і кинули під ноги цареві царів.
— Речи. Що хочеш?
— Три сини… — забелькотів Еобаз. — Три сини в раті твоїй… три сини… Пусти одного додому!..
— Одного? Пощо се одного? — здивувався шахиншах.
— Старий я вже… Немічний… З голоду помру, коли не пустиш… І жона моя стара вельми й недужа…
Цар пригладив довгу чорну бороду золотим гаком скіпетра, обвів усіх очима й, навіть не блимнувши в бік Багабухші, відсудив:
— Добре, старче. Коли так гарненько просиш, я відпущу. Можеш забирати своїх синів узворот до Персії. Й не одного, а всіх трьох. Не була б Персія така могутня, коли б не твої сини, старче.
Й пішов устеленою килимами доріжкою в бік величезної трієри, що стояла при березі, вп'явшись у воду ста вісімдесятьма шістьма веслами. Прямокутне грецьке вітрило на ній мало колір Дар'яваушевого зеленого знамена. Поряд і далі на всім обширі Боспорської протоки стояли припнуті чи рухалися ще п'ятсот дев'яносто дев'ять таких самих або менших трієр і дієр — усі кораблі грецьких полісів, що піддалися цареві Персії Дар'яваушу.
Лишивши Багабухшу наглядати за переправою полків, цар царів махнув до трієрарха, що керував судном, і шість рядів довгих і коротких весел швидко понесли його на полуніч, у бік Понту, сковзаючи між гамором кораблів. Дар'явауш озирнувся. Міст із суціль позв'язуваних плотів звідси здавався ще величнішим, та найбільше сподобалась цареві нескінченна смужка комонних ратників, яка повзла й повзла з Азії в Європу, настовбурчившись довгими перськими списами.
Течія була нешвидка, й під захід сонця трієра дісталась гирла протоки. Тут починався Понт, море, що омивало його, Дар'яваушеву, землю з полуночі, а відтепер мало стати внутрішнім морем Великої Персії, єдиної в світі держави…
Начарувавшись уранці величним сходом сонця, ввечері наступного дня Дар'явауш повернувся до свого стану на малоазійському березі Боспору. Комонці вже всі перейшли в Європу, й тепер мостом по десять у ряд тяглися пішаки, сотня за сотнею, одні з довгими кінчастими щитами та списами, інші мали плетені з кизилу щити, нап'яті волячою скорою, та луки. Так зброїли своїх воїв ассірійські та вавілонські царі, й Дар'явауш переніс їхній хист на своє військо.
Біля царського намету він застав Багабухшу й досить-таки здивувався:
— Комонці ж уже всі на тому березі!
Багабухша кивнув, притулившись вустами до царевого плеча. Так вітати володаря світу мав право лише Дар'яваушів брат Артабан та ті п'ятеро веліїх мужів, що проголосили колись його шахиншахом.
— Твої судді вчинили неправедне, Дар'явауше! — суворо проказав Багабухша. — Ти повелів оддати Еобазові всіх трьох синів його.
— А що ж зробили судді? Невже порушили слово моє?
— Вони забили всіх трьох синів Еобазових!
— Дар'явауш усміхнувся:
— Не порушили мого слова. Я так і велів: лишити Еобазові не одного сина, а всіх трьох. Нехай забирає їх із собою в Персію. Я не ламлю свого слова й не візьму до Європи жодного з них.
Коло царського намету, крім шістьох ратників з полку безсмертних, не було нікого, тільки старий Крес, колишній цар Людії, а нині перський роб, мовчки спирався на довгий костур, і Дар'явауш говорив зумисне гучно, щоб і він, і ті безсмертні в довгих чорних плащах чули. Багабухша зорив кудись повз царя, й рясно пойняті сивиною вуса та борода його збуджено сіпались. Він мовив, не повертаючи голови:
— Не забув того дня, Дар'явауше, коли ми сиділи в моєму домі й думали, кому вкласти скіпетра до рук? Нас тоді було семеро, й ми вирішили…
Дар'явауш не забув того дня — він останнім часом згадував його по кілька разів од сходу до заходу Ока Мітри. Він би не хотів зараз говорити про се, та Багабухша дивився повз нього, сіпаючись од стримуваної люті. Дар'явауш сказав інше:
— Згадай-но фараона Абмосе, вітця Псамтікового! Се вже було на нашій пам'яті — твоїй і моїй… Речу тобі про золоту мийницю фараонову!..
Ту притчу при дворі шахиншаха знали всі.
Дар'явауш увійшов до намету, з внутрішніх покоїв якого линув мелодійний голос його наймолодшої жони Парміс — її єдину з усього гарему він узяв із собою в далекий похід. Крім, звичайно, двох десятків роб-наліжниць. Парміс була донькою Кірового сина Бардьї й уносила в новий царський дім кров Великого Завойовника, Батька персів.
Багабухша обернувся й пішов у бік мосту, й коли проминав Креса, старий сказав:
— Недобрий знак перед походом, велій муже. Лиха полічба!
Можновладний перс безтямно втупивсь у нього, кров прилляла йому в голову, та він стримав себе. Кров перед витягою знакувала любі кожному персові гарячі битви!..
— Ся земля колись належала тобі, старче? — спитав він зовсім не те, що ятрило йому душу, й Крес непорозуміло глянув на нього. Вже багато літ ніхто й не згадував людійського царя, лише питали в нього поради, маючи за улюбленця кумирів. — І тебе се втішає, виджу по твоїх очах.
— А мої очі тебе вже не видять, велій муже, — відказав Крес. — То як ти втямиш побачити те, що владні здріти лише безсмертні?