Дикі білі коні
Шрифт:
Він знову збігав до струмочка, що витікав нижче від бобрової загатки, й приніс у шапці води:
— Пий, дурненьке!
Лоша не пило, бо ще не вміло нічого робити, й Тимна підніс шапку кониці. Та поворушила хряпами, та голови не підводила. Хлопак переступив їй через шию й почав підіймати, голова була важка й неслухняна, та коли хряпи вмочились у воду, кониця стала несміливо смоктати.
— Осе! — зрадів Тимна й побіг ще.
Так він просидів над пораненою твариною цілу ніч і пів наступного дня, в обід же покрутився довкола, бо й самого почав катувати голод. Але нічого не вловував, із'їв кетяг бузини й знову сів поряд. Лошатко тинялося в кущах, теж
Лоша стояло й облизувалося довгим і невправним язиком, а Тимну посів ще лютіший голод. Бузина кипіла й каламутилася в його шлунку, згодом почало нудити, й не допоміг навіть кислий борщик, якого росло понад струмком у яру чимало. Наникавшись до нестерпу, Тимна вдруге видоїв коницю. Молока з голодного вим'я цвіркнуло в шапку зовсім мало, та воно пахло так смачно, що хлопак, тамуючи відразу, заплющив очі й геть усе висьорбав.
На душі проясніло, й він пішов до води. Траву та листя кониця їсти відмовилась, але борщу несподівано з'їла цілий оберемочок. Тимна ввірвав ще, та сього вже було забагато.
Так він пересидів ще одну ніч, а вдосвіта прокинувся від тихого стогону. Кониця стояла похитуючись, а лоша хазяйнувало в материному вим'ї. Певне, молоко не бігло, й кониці було боляче.
Тимна встав і відтяг настирливого малюка. Біла кониця щулила вуха, не знаючи, кусати людину чи ні. Він спробував погладити її, але кониця сахнулась. Тоді Тимна взяв лошатко за шию, повів, а матка покірливо запереступала вслід.
До обіду, спочиваючи, вони дістались Межибожа, й Тимна під здивованими поглядами сільчан увів коницю до стайні.
Там вони й перебули до раннього падолисту. Старійший брат Тимни Володимир марно силкувався привчити коницю до хомута. Вона не давалася нікому, крім свого порятівника. Мале ж за літо виросло в цибатого стрункого лошака, який ходив за Тимною, мов свійський пес. І коли Володимир, озлившись на дику коницю, вирішив продати її в інше село, Тимна серед ночі накинув їй на шию мотуз і повів у степ.
За ярами, де й порятував коницю, він зняв повід, але тварина стояла й не хотіла йти сама. Тимна пішов навмання. За річкою Вовком і Вовковийцями водилися загони диких білих коней, єдиних на всю Русь. Коням вовки не були страшні, й той рудий одинак десь-то випадково зайняв відсталу жеребну коницю, сподіваючись поласувати гарячим плодом з її черева, та й сам одніс у незнані займища гострожалу Тимнину стрілу.
Вони йшли цілий день, а коли Тимна розіклав під гостроверхою грушею багаття й спорядився ночувати, кониця втупилась у вогонь і не відійшла цілу ніч. Лошак, якого Тимна прозвав Князем, теж улігся поряд.
Загін вони вздріли раннього рання. Біла розгониста пляма рухалася на них з-під вітру, й кониця перша почула родаків. Задерши голову, вона довго дивилася в той бік, звідки линуло хазяйновите іржання водиря, який літо в літо єдиний мав право підходити до неї, щоб наповнити її спрагле черево новим життям.
Дикі коні зайняли весь проміжок від болота до Синього лісу, ноги їхні втопали в травах, і здалеку займище здавалось молочним озером. Тільки чорні гриви перебивали ту сліпучу білоту. Обриси плями раз по раз мінялися, й коли вона повужчала, Тимна зрозумів, що загін суне сюди на повному скаку.
Першою думкою було втікати. Тоді він згадав про гостроверху грушу-дичку й не рушив. Дерево завжди дасть йому притулок, та й оружжя має. Хлопак підняв руку, полапав гострий площик вітцевої сулиці й глянув на лоша. Воно бігало кругом своєї матері й здивовано дослухалося її ще досі не чуваного іржання. Загін плив і плив, уже видно було й окремих коней, що випереджали гурт, гасаючи одне одному навперейми. То були молоді конички й жеребчики, та Князь іще ніколи не бачив коней, крім своєї матері й отих запрацьованих волохачів у стайні Тимниного двору. Кониця ж стояла й, високо задерши голову, квилила в ранкову прозорінь.
Біла пляма загону вже стала рябою, й Тимна бачив, як передні коні, приспиняючись, одкушували вершечок шелюгових пагонів і знову бігли. Й раптом увесь загін став, як укопаний. Туди ще було зо п'ять поприщ, та хлопакові вчулося басовите гримання. Наперед вийшов стрункий чорногривий жеребець, а малеча поховалася в гурт. Жеребець підняв голову й запряв білими вухами. Й коли Тимнина кониця проквилила ще раз, він мовби здивовано відгукнувся. Кониця відчула, що її впізнано, й зірвалася через невисокі кущі до загону, та лошак не пішов услід за нею, й вона стала, тоді прибігла назад, укусила його за чубату холку й знову побігла. Височенький цибатий Князь потрюхикав був за нею, та спинився й вернув до Тимни. Хлопак обняв його за шию, поцілував у пукластий лоб і помалу штовхнув до кониці, яка крутилася між загоном і дитям і розпачливо іржала. Князь неохоче подибуляв, раз у раз озираючись на хлопака. Вже біля матері він став удруге, та кониця підбігла, вкусила його за кучерявий чорний хвостик і попхнула поперед себе грудьми. Й так вони бігли через трави та прижовклі кущі швидше й швидше, нарешті злилися з білим загоном, і загін обернув Тимні хвости. Довгогривий, як змій, водир із могутніми чорними нижче колін ногами якийсь час дивився в бік дерева, далі, вздрівши людину, танцюючим скоком подався вслід за табуном, розпустивши по собі довгий чорний хвіст.
Але, пробігши три-чотири гони, загін звернув до свіжої трави при болоті й почав пастись. У сю мить зійшло бліде осіннє сонце, заповивши біле коняче озеро золотим серпанком. У тому видовищі, яке щохвилини мінило свої береги, годі було щось вирізнити, й Тимна підібрав із трави лук, розперезав з-під свитки тятиву, нап'яв її й потяг ноги додому, не озираючись. Хотілося плакати, мов щойно втратив найближчу собі істоту, та він тільки шморгнув розкислим за холодну ніч носом і забрів у росяну траву.
Те почуття втрати не полишило його до самих ярів, а в яру, серед хащів уже голого безлистого кленаку він побачив свого вовка. Власне, то був жовтий кістяк, обчурканий гаддям і мурахами, обмитий дощами та зливами, лише кілька жмутаків рудого клоччя нагадували про вовка. Між дугастими ребрами в нього стриміла зламана тичка. Хлопак обережно витяг її. То була шматина стріли, й він упізнав свій площик.
Нестримна радість охопила юного руснака. Він підняв угору недоламок з іржавим жалом і голосно, на все хлоп'яче горло заспівав перше, що спало йому на думку:
Срібляне орало, Що із неба впало Та й золотим стало!..
Пісня була щедрівська, вона зовсім не пасувала до такої притичини, й Тимна почав тулити до неї свої власні слова:
Ой убив єсмь вовка, Та й убив я-м вовка, ДУРУ-ДУ-АУ. АУРУ-АУ-Ау-у!..
До самого дому він ішов наввистрибки, бо то була справжня радість. Виповнилося марення всього його життя. Навіть братова прочуханка цупкими віжками по голій сідниці не вихолодила Тимну. Та й Володимир, побачивши уламок стріли, якось особливо глянув на малого й, кинувши мотуз під приспу хати, заходився пильно роздивлятися площик.