Дикі білі коні
Шрифт:
Лют Пугачич зустрів чужинця пришелепувато роззявленим ротом, непоголене підборіддя задерлось угору, а права рука мимохіть учепилася буланому в холку, аж кінь щулився. Соцький воєвода, тамуючи бісики в вічу, зиркав то на Люта Пугачича, то на прийшлого, то на свого жупана, й Боримисл аж тепер збагнув, що так розгойдало військом. Чужинець у срібно-золотому хнистому корзні підігнав до Боримисла й торкнувся долонею чола:
— Цар царів сле мене! Цар усіх земель і всіх людей, які тільки є під сонцем! Се був не між, не людина, а якийсь нествір із важкого сну. Під очима в нього
зяяли
— Твого царя я й сам відаю, й усі відають, яких земель він володар, а яких ні. Але не мовиш, хто ти сам.
— Зопір, син славного Багабухші, сатрап Вавілона й усіх його городів!
Зопір почекав, коли скіфський цар злізе з коня й на знак шани до царя всіх царів стане навколішки чи бодай хоч уклониться сидячи. Та Боримисл і не думав злазити, навіть повід коневі пустив, і перський вельміж, повагавшись, непевно прилаштувався поряд із ним.
– І що рече Дарій? — спитав Боримисл так само недосконалою грецькою мовою, як звертався до нього й персіянин.
— Цар царів рече: присли мені землю й воду з рук своїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!
Чорні перські ратники зі списами та мечами двома лавами йшли позаду, а вслід їм сунули древляни, чільні й підлі, й похід їхній простягся хтозна й куди за пагорки, ліворуч пливла біла річка полянських комонців, а з правої руки вої князя Люта Пугачича, й Боримисл зострожив, нічого не відповівши персіянинові. Соцький наздогнав його, й зо пів гін вони їхали поряд, за сим жупан пустився далі супроти течії, а Чернега повернув назад до злого й розгубленого сла.
Молодий сатрап заходився щось гукати до нього, та ні перської, ні грецької мови Чернега не знав, решта навколо теж, і він лише плечима сіпав. Зопір хотів був пуститися вслід за Боримислом, але Чернега перепинив його:
— Ей, ти! Куди? Тута! Тута будь!
Персіянин зрозумів його промовисті рухи, й шрами на його спотвореному виду спершу зблідли, тоді зайнялися вогнем.
А Боримисл, перетнувши валку древлянського походу, раптом погнав у берег навскоси, в голову білокінної вервечки русинів, і поїхав обіч Рядивоя. Розлютований шарпаниною свого вершника, вороний жеребець почав згонити злість на білому чорногривці руського княжича, й настрій тварин передався обом можам.
— Замислив єси вийняти мого сина? — сказав древлянський володар синові Великого князя.
Той непорозуміло глянув на Боримисла й потяг коня.
— Хто се тобі навів такого?
— Люди добрі! — відповів круглим словом жупан.
— А для чого б се?
— Ти й гадки не маєш? — пильно глянув скоса на свого ровесника й родича Боримисл.
Русин не витримав того погляду й почав шукати причини до відчепу. Та причин не було, й жоден болярин чи воєвода не наближався до двох володарів, які балакають між собою. Нарешті він гукнув назад:
— Любомире!
Та коли малий болярин під'їхав на чалому інохідцеві, Рядивой ще не вигадав, куди б його послати. Зрештою махнув рукою, бо Любомир тут був ні до чого, й той поволі відстав, а Рядивой мовив:
— Маю гадку, в який бік ведеш. Але я й не думав твого сина… Коли не ймеш віри — можу й заклястись.
— На чім? — осторожився Боримисл, бо клятьба буває різна, й людей вона в'яже по-різному.
— На чім завгодно, — тихо відповів Рядивой. — Хоч на мечі, хоч на землі.
Боримисл охолов. Коли русин їсть землю, то вже клятьба найстрашніша, й переступити її ніяк. Але наступної миті кров знову заграла в ньому й линула до голови, в вухах йому гуло й гупало, мов руків'ям меча об сухий стовбур, і він ледве стримав себе, щоб не крикнути на все поле:
— Якщо ти про се гадки не маєш, то має твій отець!
То був і справді страшний здогад, і Рядивой не знав, як його спростувати, бо кожна людина може клястися тільки за себе, в чужу ж душу, навіть у вітцеву, заглянути не владна.
— Ти уволив мені, й не взяв гріхом не серце душу мого вітця. Й я привів тобі рать осю, а ти мені віри не ймеш…
Боримисл уп'явсь острогами в боки чорного жеребця й погнав спершу в голову свого походу, тоді звернув до першої тьми. Він пересвідчився, що княжич непричетний до того заміру, але марно б вої між собою не говорили. Від Великого ж князя можна було чекати й не такого підступу, й молодий жупан остаточно втвердився на думці, що вождь усіх земель піде на будь-яке, тільки б узяти його знову до рук.
Здибивши розлютованого острогами жеребця біля свого тестя, темного воєводи Батури, він одкликав його з походу й сказав:
— Бери сотню на добрих комонях! Батура здивувався:
— Куди? З персіянами?
— Додому! — відповів жупан. — На Вітчину.
Й коротко пояснив, що хоче від велійого пана.
Батура відвернувся, сховавши в кущуватих бровах злу іскру, й уперто проказав:
— Зрана.
Сонце стояло високо вгорі й до вечора можна було ще здолати двадесять гін, але Боримисл добре знав уперту вдачу тестя — коли його приневолити, однаково вчинить по-своєму, відійде за найближчі горби й розсідлає коні. Виваживши старого пана довгим поглядом, він неохоче погодився:
— Ліпо. Зрана.
Темний воєвода здогнав чоло своєї тьми, а Боримисл пристояв, роздумуючи, тоді пустив коня понад походом ускач і вклинився між перським слом та ще якимось його воєм.
— А пощо се Дарій… так розкидається своїми сатрапами? — спитав він, добираючи призабуті грецькі слова. Мову еллінів він вивчив у Єгипті: там того часу грецька лунала так само вільно, як і єгипетська, бо фараон охочіш обставляв себе чужинцями, ніж людьми свого племені.
Спотворений перс блиснув на нього проваллям носа:
— Не тямлю речей твоїх. Пощо «розкидається»?
— А по то, що ми, скіфи, вбиваємо чужинців, котрі приносять нам лихі вісти. — Боримислові було видно тільки відтяте вухо персіянина, яке поволі наливалося кров'ю. — Прийшов вивідувати?
— Ні,- буркнув Зопір. — Прийшов із миром, а мироносів ніхто не вбиває.
— Сей мир нам не до серця, — відмовив древлянський жупан. — Ми нікому ще не лизали черевіїв. І не мир ти приніс нам, а рабство. Таких людей ми четвертуємо і віддаємо нашому ратному кумирові, якого звемо Юром, а греки — Ареєм.