Дiти одного Сонця (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– Не схотiла.
– Новик окинув дружину радiсним поглядом.
– А я й не наполягав. Сам розумiєш: скарб треба берегти. Гадаю, п'ять рокiв промине - й оком не змигнеш.

– I все-таки, - вiв своє Михайло, - я глибоко переконаний, що колискою людства є Земля i тiльки Земля.

– Надворi космiчна ера, - заперечив Новик, - а мислення у нас... приземлене. Якщо твою формулу розширити, все стане на свої мiсця: колискою людства є Сонячна система i тiльки вона.

– Е, нi, - заперечив Михайло, - я не хочу включати жодної iншої планети. Я - землянин до останньої клiтини. Такий феномен Природа створила у мить натхнення... Отак

вони сперечались, вiдшукуючи аргументи з рiзних наук про Землю i Космос, але найшла коса на камiнь, кожен обстоював свiй погляд. Олена, зрозумiло, тягла руку за Михайла, марно сподiваючись, що чоловiк передумає i вiдмовиться летiти. Проте Новик був непохитний, вважав цю експедицiю головною подiєю свого життя, говорив про "внесок в науку", моральний обов'язок, поклик долi тощо.

– Ну що ж...
– Олена якось безпорадно усмiхнулася. Була схожа на маленьку дiвчинку, якої цурається батько.
– У такому випадку побажаймо успiхiв у безнадiйнiй справi нашому впертому "марсiаниновi"!

Костянтин Федорович помiтив, як затремтiли її губи.

– Дякую, Оленятко!
– сказав бадьоро, щоб заспокоїти її й себе.
– А якщо будуть якiсь труднощi...
– Обернувся до Михайла: - Я сподiваюся, ти виручиш, допоможеш?

– Авжеж.
– Михайло знiтився, вiн мало знав Олену, а вдома у них був оце вперше.
– Не май сумнiву...

Коли через кiлька днiв прощались на космодромi, Новик мiцно обняв свого друга i ще раз попросив пiклуватися про Олену. А вона стояла така беззахисна, потемнiла з лиця, що в Новика замлоїло у грудях. В останнi хвилини казав їй заспокiйливi, нiжнi слова, та позбутися тривожного передчуття так i не змiг..

III.

Пiщана буря - явище на Марсi не рiдкiсне, проте, коли усе навколо заволокло оранжевою млою, двоє дослiдникiв у скафандрах, обвiшаних iнструментом, були заскоченi зненацька. Мiрiади пiщинок запорощали по шоломах та окулярах.

– Холера ясна!
– почувся в навушниках голос Миколи Рудого.
– Може, повернемось?

Зупинились, розглядаючись навколо. Крiзь пiщанi хвилi, що набiгали одна на одну, бази не видно, а гори, до яких вони прямували, бовванiли неподалiк. Свiтло скаламутилось, сонячне кружальце зникло, можна заблукати. I хоч запаси води i кисню достатнi, але все ж таки...

– Давай, мабуть, дiйдемо, - сказав Новик, - тут рукою подати. Переждемо. Тiльки треба зв'язатися.

Рудий не заперечував, розмотали свої "ласо" i, з'єднавши їх защiбками, почовгали по сипучому пiску.

Пiд крутою горою знайшли собi прихисток. Пiщанi потоки тут робили траєкторiю, як ото водоспади на далекiй Землi, отож, розташувалися пiд ними, вирiшивши чекати, скiльки буде можливо. Цi марсiанськi бурi ще недостатньо вивченi, свою безглузду роботу - пересипання мiльйонiв тонн пiску з одного мiсця на iнше - вони провадять iнколи цiлими тижнями, а найчастiш - кiлька годин. Та ось удалинi загримiв грiм, - певна ознака, що буря дiйшла свого пiка, скоро почне стихати.

"Дивовижна планета, - думав Костянтин Федорович, сидячи плече в плече зi своїм колегою.
– Природа не додала їй, може, кiлька вiдсоткiв маси. А то квiтувала б, як i Земля. Чи, може, екологiчна катастрофа сталася внаслiдок термоядерної пожежi? Колись наука вiдповiсть на цi запитання... А розкопувати треба десь тут, у гаданих мiсцях поселень. З оцих гiр витiкала рiчка, поруч - берегова лiнiя колишнього моря. Ох i здивується

ж Олена, коли я знайду рештки Розумної iстоти! Вiдсутнiсть вологи в грунтi i в атмосферi сприятливий фактор для збереження..."

Якщо по щиростi, Новик намагався заспокоїти себе. Опинившись на Марсi, побачивши мертву пiщану пустелю, вiн трохи охолов, упевненостi поменшало. I ось тепер, слухаючи посвист бурi, чоловiк намагався вiдiгнати невеселi думки, що обсiдали його.

Гуркiтливий вал грому прокочувався все ближче. При кожному розрядi нашi дослiдники зiщулювались, втягуючи голови в плечi. Марсiанська канонада гримiла ще добрих двi години, потiм почало втихомирюватись. Пiщана каламуть поволi осiдала, в небi проступив блiдий диск Сонця, i дослiдники, полегшено зiтхаючи, вийшли зi свого сховку. Та даремно вони радiли. Нiби помiтивши нарештi втiкачiв, розлючена стихiя завирувала з новою силою, електричнi снаряди рвалися поруч, i не встигли вони вернутись на те мiсце, де ховалися, як вибух страшенної сили струсонув не тiльки атмосферу, а й самi гори. Костянтин Федорович вiдчув, що падає, i знепритомпiв. До тями їх привiв голос чергового оператора:

– Дослiдники! Дослiдники! Що сталося? Чому не вiдповiдаєте? Мабуть, присипало пiском...

Оцi останнi слова i дiйшли до свiдомостi Новика.

– Та нi...
– спромiгся вимовити.
– Оглушило... Шок...

– Скафандри!
– тривожно вигукнув оператор.
– Як вашi скафандри?

Новик вдихнув i видихнув. Повiтря було свiже.

– В порядку.

– I в мене також, холера ясна!
– обiзвався Микола Рудий.

– Ну, от i чудово. Прохання до заходу Сонця повернутися на Базу.

Пiдвiвшись, вони спочатку обдивилися один одного - нiяких пошкоджень на скафандрах не було. А потiм оглянулись на гору i заклякли, враженi побаченим. Там, де був їхнiй сховок, куди вони не встигли добiгти, глибоко в грунт угруз гостроребрий уламок скелi! Он чого двигтiло пiд ногами... Холодок запiзнiлого страху прокотився по спинi, коли Новик уявив, що б сталося, якби вони сидiли там...

– Холера ясна...
– прошепотiв Рудий.

– Мабуть, хтось iз нас в сорочцi народився!
– вигукнув Костянтин Федорович.

– Обоє, бiсова личина!
– озвався Микола.

Тепер уже їх охопила ейфорiя: були за кiлька секунд вiд смертi i лишилися живi!

Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсiм i новонаметенi бархани застигли в нерухомостi.

Микола Рудий цiкавився мiнералами, - вiдбивав топiрцем камiнцi з окремих жил вiдпанаханої скелi та кидав їх до "геологiчної" кишенi свого скафандра. Новик пильно придивлявся до грубих шарiв породи, вiдбатованих скелею. Сiрi, бiластi, рудуватi, вони нагадували шкуру зебри. Та ось вiн помiтив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порiд... Так i є - черепашки!

– Знахiдка, друже!

Показуючи дрiбнi уламки черепашок напарниковi, Костянтин Федорович не приховував своєї радостi.

– Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсi було? Хто, я вас питаю?

– А нiхто, холера ясна!
– засмiявся Рудий.

Длубаючись у породi, що була колись дном океану, дослiдники навизбирували цiлу жменю черепашок. Потiм зафотографували мiсцину, позначили пiдхiд низкою камiнцiв та й рушили до Бази, бо вже вечорiло, незабаром язики лютого космiчного холоду лизатимуть пiски. А завтра можна розпочати пошуки з самiсiнького ранку.