Шрифт:
Василь Бережний
Дiти одного Сонця
I.
Невеликий електрокар обтiчної форми, забравши пасажирiв з космiчного корабля "Аелiта", який щойно повернувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокзалу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднiвся гурт зустрiчаючих бiля входу, здебiльшого - жiнки з букетами квiтiв у руках. Чорнiли триноги телевiзiйних камер: повернулась комплексна експедицiя, звичайно ж, телеглядачам цiкаво.
Костянтин Федорович Новик, посивiлий за цi роки чоловiк, напружував зiр, щоб швидше побачити свою Олену, вирiзнити з гурту її милу постать. Йому
Вiн аж кинувся, помiтивши, що починає дрiмати. Отакої! Заснути перед зустрiччю! Озирнувся - усi сидять принишклi, зосередженi, тiльки "холера ясна", тобто Микола Рудий, розтягує свої тонкi губи в iронiчнiй посмiшцi. Чи помiтив, як вiн клюнув носом? А Олена, хоч i не займається археологiєю, буде, певно, здивована... Хоча б уже скорiш...
– Увага! Водiй електрокара, повернiться забрати залишений на борту пакет.
– Холера ясна!
– буркнув Микола Рудий.
– Так ми нiколи не доїдемо.
Звичайно ж, усiм не терпиться якомога швидше зустрiтися зi своїми рiдними, але тут обставини беруть верх над бажаннями. Костянтин Федорович лише зiтхнув, коли при розворотi електрокара будинок вокзалу, а з ним i барвистий гурт зустрiчаючих зникли з очей. Нiчого страшного: збiльшується час на адаптацiю...
II.
Олена - ставна молода жiнка - сидiла, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала каву, жартувала й смiялася, намагаючись приховати душевне сум'яття. Навiть наспiвувала давню пiсеньку:
Куди їдеш, куди вiд'їжджаєш,
Сизокрилий орле?
Вона вiдмовляла його вiд експедицiї з самого початку, як тiльки вiн похвалився, i тепер, перед самим вiд'їздом, теж не вiдступалася:
– Розкопки на Марсi? Безглуздя!
Костянтин поглядав на її примруженi очi, пухкi губи, що нiжно торкалися порцелянової чашечки, i думав, як то йому буде тяжко без неї - любого Оленятка. Ще ж немає й року, як вони одружилися. Але про те, щоб вiдмовитись вiд марсiанської мандрiвки, вiн, звичайно, i думки не допускав.
– Поясни їй хоч ти, Михайле, - звернувся до свого найближчого друга, запрошеного на прощальну каву.
– Може, вона з тобою згодиться.
Михайло - широкоплечий бородатий молодий чоловiк - поглянув на Олену, осмiхнувся, потiм, прибравши серйозного вигляду, сказав:
– Якщо вiдверто, Костю, я теж маю великi сумнiви. Сама твоя гiпотеза... надто хистка.
У Новика пiдскочили брови: досi Михайло не висловлювався про його марсiанську гiпотезу, i це сприймалося, як мовчазне схвалення.
– От бачиш, i Михайло!
– пiдхопила
– А ти затявся... Доводь свою правоту на Землi!
– А хiба я не доводив?
– заперечив Новик.
– Аналiз нових олдовайських* знахiдок вiдсунув появу гомо сапiєнса ще на мiльйон рокiв... Цю загадку можна розгадати лише на Марсi.
______________ * Олдовайська стоянка у схiднiй Африцi, де провадили розкопки англiйськi археологи.
– Ну чому, чому саме на Марсi?
– Олена iз стуком поставила чашечку на блюдце.
– Тому, що в нашiй Сонячнiй системi найранiше склалися умови для виникнення життя саме на Марсi, - спокiйно вiдповiв Новик.
– Але ж там не знайдено навiть мiкробiв, поверхня цiєї планети стерильна, - заперечив Михайло.
– Не забувай, що марсiанська атмосфера мiльйони рокiв зазнавала дисипацiї*, i ультрафiолетове випромiнювання Сонця безперешкодно робило свою справу. Звичайно, пiсля такої обробки поверхня буде стерильною. А от у надрах, я вважаю, можна знайти останки... гомо сапiєнсiв.
______________ * Вiдрив молекул у космос.
– Аякже, так вони на тебе i чекають!
– перебила Олена.
– Якби всi були такi скептики, як ви з Михайлом, то мене нiзащо б не включили до складу експедицiї.
Михайло запалив сигарету i, солодко затягуючись, сказав:
– Я знаю, дехто в Академiї схильний пiдтримувати теорiю про марсiанське походження людства. Але ж нi ти, нi хтось iнший не пояснили того факту, що... гм... нащадкам тих марсiан, якi нiбито переселились на Землю, довелося пройти школу палеолiту, потiм мiдi i бронзи... Чому так сталося?
– Нiчого дивного, що в моїй гiпотезi ще є чимало темних мiсць. Було б дивнiше, коли б їх не було. I оце теж: чому вони, або їхнi нащадки, змушенi були починати з нуля? Поки що ми не маємо однозначної вiдповiдi. Можливо, перше поколiння прибульцiв не змогло адаптуватися i загинуло, адже параметри Землi - тяжiння, сонячна радiацiя, атмосфера i гiдросфера - iстотно вiдрiзняються вiд марсiанських. Залишилися, скажiмо, дiти, пiдлiтки, у яких поступово виробилися пристосувальнi реакцiї. Зрештою, не можна виключати i катастрофи. Так що...
– Все одно, бiлими нитками шито!
– кинула знервовано Олена.
– Де ж їхнiй космiчний флот? Не знайдено ж i уламочка!
– Ти не уявляєш, люба, що таке мiльйони рокiв, - лагiдно зауважив Новик.
– Такий потужний агрегат, як Земля, здатний перемолоти не те що дрiбнi космiчнi кораблi, а навiть велетенськi мiста. Для Вавiлона, скажiмо, вистачило якихось двi тисячi рокiв. А мiльйон чи п'ять... Якби жителi покинули найбiльше мiсто Землi - Мехiко, воно б зникло без слiду, дарма, що розташоване на висотi понад два кiлометри. I потiм - деякi слiди все ж таки лишилися...
– Баальбекська веранда?
– обiзвався Михайло.
– В цю схему вона не включається. Це не такий уже стародавнiй об'єкт i споруджений не з метою космоплавання.
– В кожному разi, ви, - Новик перевiв погляд з Олени на Михайла, мусите визнати: взяти участь у цiй експедицiї - це мiй моральний обов'язок.
– Ох, якби я могла, то прихилила б Марс до Землi...
– зiтхнула Олена. Ти от говориш про мiльйони, а мене страшать кiлька рокiв...
– А... не можна було... вам обом?
– запитав Михайло.