Шрифт:
Василь Бережний
Сакура
Повiсть
Бокс, в якому мешкала Кьоко з своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набiк. Маленький коридорчик з умивальником, далi вузький прохiд до покою, в якому заледве вмiстилося лiжко, столик та двоє сидiнь бiля нього. Денне свiтло Кьоко вимикала лише тодi, коли вмощувалась з донькою спати. У вiльний вiд роботи час вона, лежачи в постелi, поглядала на стiни i мрiяла про те, що от би добре було навчитися малювати - тодi б вона вивела на оцiй сiрiй штукатурцi дерева, квiти, кущi... А на стелi, отам у кутку, намалювала б сонце. Може б, розступилися стiни, пiднялася б угору
– Ти навчишся малювати, Мiка-тян?
Донька повертає до неї своє не по-дитячому серйозне обличчя, i мовчки хитає головою.
– Тодi намалюєш на стiнi сакуру...
– А що це таке?
– Дуже гарне дерево, - мрiйливо говорить Кьоко.
– Весною воно цвiте бiло-бiло з рожевим вiдтiнком...
– А мама бачила?
– Так. Я бачила сакуру, коли була ще така, як ти, маленька.
Кьоко починає згадувати, наче пливе човном у якусь маревну далеч, i чим довше вона розповiдає доньцi, тим бiльше виринає звiдти образiв з горiшнього свiту, втраченого токiйцями. Тануть, прозорiшають запони часу, вона бачить широку, всипану гравiєм дорогу в парку Мейдi, арку з товстелезних стовбурiв, з яких знято лише кору, густолистi крони дерез, де пурхають птахи... Полискує вода в озерi... Ситi золотистi риби...
– Коло того озера є лужок, а посеред нього росте сакура.
– Кьоко натиснула кнопку, i на стiнi засвiтився циферблат - хвилини, години, день, мiсяць i рiк.
– Ну, от зараз вона, певне, починає цвiсти...
Мiка пiдсувається до мами ближче, слухає, не зводячи з неї чорних лискучих очей. Маленьке тiльце її аж здригається вiд нервового напруження, вона, здається, i не дише, щоб не пропустити жодного маминого слова.
– Пригадую, з храму Мейдi тато вiв мене до озера - там можна було перепочити на лавочцi, помилуватись рибою, яка пiдпливала до самiсiнького берега. Батько запалював сигарету, а я бiгла до сакури. Я її дуже любила... Такий нiжний, нiжний цвiт... Що з тобою, Мiка-тян?
Дитина заплакала, витирає кулачком очi. Кьоко пригортає її, легенько гладить чорний шовк волосся.
– Заспокойся... Ну, що тобi?
Мiка схлипує:
– Я х-хочу до сак-кури-и...
– Не можна, дитинко, ще не можна. Унiкум забороняє виходити на поверхню. Повiтря там отруєне, розумiєш? Дихнеш - i захворiєш.
– А хто такий цей... Унiкум-сан?
– Унiкум? Це такий електронний мозок. Вiн дуже суворий, розумiєш, в нього нiчого людяного нема. Та ось прийде до нас Окуно-сан - розпитаєш.
– Вiн з ним знайомий?
– Так, добре знайомий. Окуно-сан працював з Унiкумом. А коли з'явився наказ переселитися в пiдземелля, Унiкум i його прогнав, бо навчився обходитись без людей.
Мiка-тян стихає, потiм шепоче:
– А сакура - жива чи картинка?
– Жива. Купається в сонцi, а як зацвiте - аж смiється!
– Я хочу побачити її...
– Ну, от яка ти, доню... Треба почекати...
Зазвучала тиха мелодiя виклику. Кьоко пiдвелася, звичним жестом торкнулася волосся, поправила на грудях халат i ввiмкнула комунiкацiйний апарат. Як i передчувала, з овального екранчика на неї поглянуло обличчя Окуно Тадасi.
Звичайне обличчя вже немолодого чоловiка, але чимось воно хвилює Кьоко - може, замисленим поглядом збiльшених окулярами очей? Десь у тайниках душi молода жiнка
– Драстуйте, Кьоко-сан, - рiвним голосом говорить Окуно Тадасi з екранчика.
– Драстуйте, Окуно-сан, - всмiхається Кьоко.
– У вас все гаразд? Мiка-тян здорова?
– Трохи вередує, щось на неї находить.
– О, це погано, зараз я зайду, ми з нею поговоримо. Дозволите, Кьоко-сан?
– Прошу, заходьте.
Окуно Тадасi й Мiка - друзi. Вiн завжди бере її на руки, розповiдає всякi цiкавi iсторiї. От тiльки нiколи не смiється. Наче знає щось таке потаємне, таке складне, що iншi люди не можуть того осягнути, а вiн носить те в собi, не можучи нi з ким подiлитися. Одного разу Кьоко заговорила про це, i в її голосi було багато спiвчуття. Окуно-сан зiтхнув, похитав головою: "Навпаки, якраз навпаки. Мене гнiтить незнання. Мусив би знати, чому так сталося, а от не знаю..."
Сьогоднi маленька Мiка не просила розповiсти казку, її цiкавив Унiкум-сан. Чому вiн такий злий, що примушує людей жити пiд землею?
Окуно посадовив малу на колiна i, поглядаючи на Кьоко, почав розповiдати.
Давно колись у Токiо збудували електроннообчислювальну машину для керiвництва залiзницями, а згодом i всiм транспортом; з часом ту машину все вдосконалювали, пiдключали до неї одну за одною iншi галузi промисловостi та народного господарства. Спорудили для цього електронного центру велетенську, дiаметром тисяча метрiв, кулю, яка наполовину сидить у землi. До цiєї кулi звiдусюди тягнуться кабелi-нерви, вона керує всiм виробництвом, провадить науковi дослiдження, хiба це не мозок? А через те, що такої системи немає нiде, окрiм Токiо, що вона унiкальна, її назвали Унiкумом.
Хоча Мiка майже нiчого не розумiла з того, про що розповiдав Окуно-сан, сидiла тихо й уважно слухала. Розповiдь, мабуть, бiльше адресувалася її мамi, а може, iнженер просто мiркував уголос, щоб i самому розiбратися в ситуацiї.
– Це щастя, що Унiкум вчасно помiтив загрозу нашому життю й поселив нас у надрах землi, дав такий надiйний захисток.
– Окуно-сан вдоволений цим захистком?
– прохопилася Кьоко, пильно поглянувши йому в вiчi.
Тадасi розгубився i в першу мить не знав, що сказати. Невже й вона з тих, що ото вимагають: "Неба i сонця"? Чи, може... провокацiя? Адже за такi думки... Цiкаво, чи тут не ввiмкнуто магнiтозапису?.. Хоча, власне, з її запитання ще нiчого не випливає...
Кинув погляд на її блiде обличчя - красуня!
– i острах та побоювання одразу зникли. Зiтхнув i розважливо сказав:
– Ну, знаєте, Кьоко-сан, як на це подивитися... Рiвень жорсткої радiацiї в атмосферi - смертельний для людей...
– Але ж мiг бути iнший шлях, iнше розв'язання проблеми!
– Кьоко пiдвелася, випросталась.
"Це на неї щось найшло, - подумав Окуно Тадасi.
– А казала про малу..."
– Який iнший варiант?
– спитав.
– Ну, хоча б... Коли вже це такий унiкальний розум, то чому вiн не знайшов способу нейтралiзувати радiацiю? Загнати людей пiд землю - для цього не потрiбно було напружувати свої електроннi синапси!
– В її голосi чулося не тiльки роздратування, а й iронiя, насмiшка.