Шрифт:
БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
Пiд крижаним щитом
Фантастична повiсть
"...Звiстка про це
вiдкриття блискавично облетiла
планету. Iнтернацiональна Рада
одностайно прийняла розгорнуту
ухвалу про Антарктиду, а також
вжила запобiжних заходiв
стосовно навколосонячного
простору.. "
(З вiдеострiчки "Хронiка-2300")
I
Никифор дивився, як вона поспiшає до свого апарата, - ноги в чорних панчохах, червона курточка, - дивився й не мiг зiбратися з думками. Все переплуталося в головi, то вже були не думки, а емоцiї, якiсь дикi почування. Тлум, галас, крик... З острахом i з якоюсь щемливою насолодою вiн вiдчув, що втрачає контроль над собою.
–
Хрипкий вигук упав на притолочену траву. Вона почула, але не обернулася, не вiдповiла. Боїться?.. Так, вона злякалась, боїться його! Йому пересохло в горлi.
– Клар-о! Зажди!
Зiрвався з мiсця, немовби його пiдкинуло пружиною, кинувся навздогiн. Червона курточка мерехтiла серед зеленi, не зупинялася. Ах, так, ну гаразд!.. Густа висока трава хапала за черевики, та вiн мчав, далеко викидаючи ноги вперед. Щось було в ньому дике, iнстинктивне. Наздогнати, хай хоч що вхопити за тендiтнi плечi... О, тодi не буде в її очах смiху. Знатиме, як смiятися!
Вiдстань мiж ними скорочувалась, але й до апарата їй було недалечко хвилина-друга, i вона вскочить у вiдкритий люк. Тодi вiн упав, пiрнув у траву. Клара озирнулась i, не побачивши його, зупинилась, наледве переводячи подих. Певне, її зацiкавило: де вiн дiвся? А вiн плазом, плазом по землi та як схопиться! Клара скрикнула i кинулася чимдуж до апарата. Та вiн ближче тепер був до неї, нiж рятiвний "Парасоль"; вже його тiнь упала їй пiд ноги. Дiвчина напружує останнi сили, але вiн таки наздоганяє! I в цю мить Клара впала йому пiд ноги. Чи послизнулась, чи навмисне, але, падаючи, згорнулась в клубочок, i коли Нихифор полетiв сторчголов, одразу скочила i за мить опинилася в апаратi. Клацнула плита люка, забринiв антигравiтатор, i "Парасоль" шугнув у небо.
Спочатку Никифор не збагнув, що сталося. Потiм лютим оком зиркнув угору, на "Парасоль" - пальцi вирвали жмут трави. Ех! Ну, нiчого, не втечеш! Кинувся до свого апарата - хiба ж не знає, куди вона подасться? Звичайно, до своєї вiлли. їй i на думку не спало, що вiн наважиться вдертися туди без її дозволу. А нащо йому дозвiл? Вiн сам собi дозволяє... Вiн доб'ється свого!
Лють, дика лють не полишала юнака й на мить. Женучи свого апарата по найкоротшiй лiнiї до Клариної вiлли, черкаючись об верховiття дерев. Никифор мав на думцi одне: зловити Клару в свої руки, побачити, як в її зiницях проступає жах...
Так воно й вийшло: доки вона ширяла десь у високостi, Никифор спустився коло її вiлли, поставив апарат у вечiрнiй тiнi палiсадника й прокрався на веранду.
– Клари немає вдома.
– Никифор аж здригнувся вiд несподiванки. Оцi ще електроннi пенати! Може, вимкнути? Нi, не треба, це її може насторожити.
– Гаразд, я почекаю, - сказав якомога спокiйнiше i додав: - Никифор Ярковий.
– Пройшов у хол, присiв навпроти входу. Оце буде для неї несподiванка!
Осатанiв юнак, тамує лють, стискуючи кулаки, важко дихає, хмурить брови, пробуравлює очима прозору призму дворика. Зловтiха розпирає йому серце: хiба ж вона сподiвається на таку зустрiч? Авжеж, що нi. Утекла, випурхнула з його рук, вiдштовхнула, образила, їй, бач, нема про що говорити з ним... Зажди, моя пташко, ти ще вiдчуєш, яке то шалене Никифорове кохання! Самолюбство?.. Пиха?.. Гордощi?.. Нехай. Раз на свiтi живеш! Багато дiвчат? А я вибрав тебе, тiльки тебе...
Довго довелося сидiти хлопцевi камiнцем, хвилини здавалися годинами. Нарештi вона прилетiла. Iде... Червону куртку в руцi несе. Жарко? Хода в'яла, на обличчi втома, але нiякої настороженостi. Iди вже, пiдходь ближче!
Та раптом обiзвалися пенати:
– Никифор Ярковий чекає в холi!..
Що тут сталося з нею! Здригнулася, завмерла, мабуть, не повiрила своїм вухам. А коли вздрiла його у дверях, всмiхнулась якось безпорадно, по-дитячому; миттю в його свiдомостi промайнув жаль до неї. Може, облишити? Нi, вона мусить, мусить вiдчути! Кров шугнула йому до скронь, забурхала в усьому тiлi.
– Ник, чого тобi?
Ага, пополотнiла, злякалася?
– Схаменися, Ник!
Вхопив її за плечi.
– Так, значить, нема про що говорити?
– Пусти, гидота!
Несподiвано вона розмахнулась i вдарила його по щоцi. Цього вiн аж нiяк не сподiвався. Вiдсмикнув руки, заклiпав довгими вiями, роззявив рота.
– I з отакою нiкчемою я була знайома!
– не втрималась Клара.
– Ти усвiдомлюєш, що став на шлях злочину? Особа недоторкана, житло недоторкане знаєш?
Никифор струсив iз себе миттєве зацiпенiння, випнув груди:
– Усвiдомлюю, все усвiдомлюю i знаю!
Його руки знову потяглися до неї. Клара зненацька кинула свою куртку йому на голову - як на бичка в стародавнiх фiльмах - i вiдскочила. Наче клубок вогню, вiн пожбурив ту куртку собi пiд ноги, кинувся до дiвчини.
– Злочинець!
– закричала Клара, вбiгши в помешкання.
I пенати одразу ж оголосили:
– До житла сiмнадцять - сiмнадцять "А", сектор "П" вдерся злочинець. До житла сiмнадцять...
Зачувши цей механiчний голос, юнак пiдбiг до пульта, люто смикнув бiлий важельок живлення - голос урвався. Тепер вiлла була вимкнута iз спiльної сiтки (острiвець, загублений в океанi!), можна безборонно зiгнати лють. Та Клара спритна дiвчина, вислизає з рук, стрибає, наче кiшка, гасає з кiмнати в кiмнату, з поверху на поверх, турляє йому пiд ноги меблю, а тут ще посутенiло - Никифор сторчакував, набив собi гулi, але зупинитися не мiг. Захеканий не так вiд утоми, як вiд лютi, вiн навiть не помiтив, що спалахнуло свiтло. Перебiгши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусiднiй кiмнатi. Кинувся у дверний прохiд i з розгону вдарився об прозору стiнку. Що це? Побiг до других дверей - там теж стiна, до вiкон - стiна! Озирнувся навколо - пiдходять незнайомi люди i крiзь прозорi стiни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опущений протипожежний захист! Тепер вiн у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це? Хто ж увiмкнув?
Почав гатити кулаками в стiну, а люди на тому боцi стояли й дивилися зосередженi погляди, похмурi лиця. Никифор вгамувався - борсатися просто смiшно. Сiв на пiдлогу. Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав навкруги i зненацька вiдчув холодок страху: вiн же тут задихнеться, коли не випустять! Пiдвiвся i, пiдiйшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув:
– Тепер можеш не боятися...
Здумав, що голосу ж його там не чують, i почав жестикулювати, мовляв, не бiйся, випусти.
Клара щось сказала, певне, дала наказ пенатам, i прозорi стiни з легким шурхотом пiднялися вгору. Никифор ступнув до неї, щось бурмочучи, але вона одвернулась. Похнюпився i пiдтюпцем подався до виходу, а люди осудливо дивилися вслiд, i палючий сором проймав його наскрiзь. Яка ганьба! В їхнiй комунi вже, мабуть, рокiв iз двадцять не траплялося найменшого злочину, а вiн вчинив замах на особу, знехтував законом спiвжиття... Дикiсть!
Плутаючи ногами, перейшов дворик, мимо басейну доплiвся до стемнiлих кущiв i забрався в апарат. Це ж доведеться вiдповiдати перед усiєю комуною... Злочинець! А як реагуватимуть рiднi? I їм же ганьба: син злочинець! Запустив апарата, пiднявся над садом, у нерiшучостi повис над гiллям, а тодi шугнув у потемнiле небо.
II
Чим вище здiймався над землею, тим бiльше розросталася на обрiї заграва заходу. Але щоб вибратися iз земної тiнi i захопити сонця, потрiбнi довгi години втомливого польоту - на це у Никифора не вистачило духу. На висотi десь бiля шести кiлометрiв поклав свого "Електрона" в дрейф, щоб трохи вiдпочити i змiркувати, куди податися. Додому? Але батько й мати, звичайно, одразу вимагатимуть привселюдного каяття - з усiх екранiв комуни вiн сам мусить проголосити собi ганьбу! А за що, власне? Чому вiн мусить себе ганити? Ну, припустiмо, поводився не зовсiм етично, можливо, навiть зовсiм неетично, але ж це... кохання!