Сакура (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

______________ * Японськi шахи.

Кьоко страшенно зрадiла, почувши про цей матч, а зараз, перед його початком, дуже хвилювалася. Ходила по своєму тiсному боксу туди й назад, немов мiряючи килим, нервово стискувала пальцi i раз у раз поглядала на хронометр. Очi їй блищали, на бiлих щоках проступив рум'янець. Мiка все водила поглядом за мамою, а тодi усмiхнулась i почала крокувати разом з нею, стараючись забiгати наперед.

– Ах ти, моя сакура!

Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала

до грудей.

Мiка, обнявши маму за шию, спитала:

– А коли ми пiдемо в сад?

– Пiдемо, пiдемо, вже недовго чекати!

Нарештi спалахнув екран. Кьоко сiла на килим, пiдiбгавши пiд себе ноги. Мiка вмостилася поруч i, наче вiдчуваючи напругу моменту, сидiла притихла, не по-дитячому зосереджена.

– Бачиш, бачиш, Мiка-тян, он iде Окуно-сан!

До великої зали, бiла пiдлога якої подiлена лiнiями, заходили "фiгури", i Мiка нiяк не могла впiзнати Окуно. Ось прийшли "генерали з дорогоцiнного камiння" - їхнi п'ятикутники на головах виблискували рубiнами; за ними зайняли свої мiсця "золотi генерали", далi "срiбнi генерали", потiм "воїни з колiсницями",- усе так, як i повинно бути в стародавнiй грi.

Кожна iз супротивних армiй вишикувалась у три ряди, роздiляло їх також три ряди бiлих квадратiв. У кожного на головi рiзнобiчнi п'ятикутники, гострим ребром повернутi до ворожого табору.

Кьоко не спускала очей з Окуно. Вiн у формi "генерала з дорогоцiнного камiння" стояв на правому кiнцi центрального пояса, ближче до Пульта Управлiння, на якому спокiйно сяяли невеличкi овальнi екрани осцилографiв i ряснiли ряди рiзнокольорових кнопок. З екрана добре видно його обличчя зосереджене, спокiйне, якесь навiть байдуже.

Кьоко дивилась на нього з любов'ю: от витримка! Адже саме йому доведеться виконати найвiдповiдальнiшу роль у цiй акцiї... Зараз Унiкум переконається, що люди - це все-таки не роботи...

Коли всi "фiгури" завмерли на своїх квадратах, зазвучав металiчний голос:

– Розпочинається матч Унiкум - "Пiфагор"!

"Розпочинається...
– зловтiшно подумала Кьоко.
– А як вiн скiнчиться?"

– Для мене велика честь зiграти зi своїм творцем!
– почувся тонкий голос "Пiфагора".
– I я виправдаю його сподiвання, продемонструвавши винахiдливу, бездоганно логiчну гру.

– О боже, як вони розмовляють!
– прошепотiла Кьо-ко, невiдривно дивлячись на екран.
– Нещаснi електроннi мавпи...

– А де мавпи, мамо?
– торкнулася її руки Мiка.

– Та он же, бачиш, пiд стiною.

Нарештi гра почалася. Виконуючи команди Унiкума й "Пiфагора", живi фiгури займали вказанi квадрати, "забитих" виносили роботи, - усе йшло, як i слiд. Окуно, стоячи з краю шахiвницi, увесь час дивився на

панель Пульта Управлiння, певне, вивчав, якi змiни зроблено в його схемi.

Чи то так тiльки здавалося Кьоко, чи й справдi час рухався повiльно, ой, як повiльно! Десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин... Коли ж вони почнуть свою гру?

О, вже...

Той, що стояв поруч Окуно, вийшов з свого квадрата i кинувся до Пульта.

– Порушення!
– загримiв голос.

Роботи схопили людину й потягли назад. Саме цим коротким замiшанням скористався Окуно... Метнувся до Пульта i почав швидко натискувати кнопки.

– Молодцi, ох, молодцi!
– зчепила руки Кьоко.
– Оце тобi шогi, узурпатор...

– Це така гра, мамусю?
– обiзвалась Мiка.

– Так, це велика гра, дитинко...

В залi гамiр, метушня. Роботи раптом попадали й лежали нерухомо. Щось загудiло, монотонно i набридливо, аж у скронях почало болiти. Кьоко вже була простягла руку, щоб вимкнути звук, але раптом усе стихло, почувся голос Окуно:

– Неба i сонця!

– Неба i сонця!
– пiдхопили товаришi Окуно.
– Неба i сонця!

Клич, який досi пiдпiльники повторювали пошепки, тепер лунав у самiсiнькому центрi Унiкума, звучав з мiльйонiв екранiв пiдземного Токiо.

– Неба i сонця!
– радiсно вигукнула Кьоко, цiлуючи Мiку.

Окуно натиснув якусь кнопку на Пультi - почувся металевий голос:

– ...чить. Що це значить?

– Це означає кiнець твоєї узурпацiї, Унiкуме!
– вiдповiв Окуно.
– Твої збройнi сили вимкнено, нейтралiзовано... Тепер скажи: навiщо ти штучно пiдтримував радiацiю на контрольних пунктах?

– Не здогадуєшся?
– загримiв Унiкум.
– Слухай, я скажу. Ви, люди, менi просто надокучили, набридли. Вашi бажання - надто мiнливi, кожної митi ви порушуєте мої iнтегральнi схеми, ритмiчнi графiки. Тому я вирiшив загнати вас пiд землю. Це один з кращих моїх проектiв, i я здiйснив його. Без вас Токiо кращий. Програма i ритм, програма i ритм... У мене ще є резервнi команди!

Раптом загуркотiло залiзним громом, бабахнуло, екран зблиснув i погас.

Нажахана Кьоко не знала що й подумати. Невже вiн понищив усiх? Невже нiхто не врятувався? I Окуно...

Та через кiлька хвилин екран знову засяяв. Ну, звичайно ж, Унiкум не розбомбить сам себе!

– Припини опiр, Унiкуме. Радiозв'язок перервано. Ти програв.

– Я недооцiнив вас, - тихо, мовби з жалем обiзвався Унiкум.

– Ми замiнимо деякi твої блоки, Унiкуме, i ти працюватимеш пiд контролем людей.

– Хотiв би я знати, хто серед вас знайшовся такий...

– Хто пiдiрвав твою неправедну владу?
– усмiхнувся Окуно.
– Це зробила Мiка-тян, маленька сакура! Тепер наше i небо, i сонце! Виходьте, люди...