Сакура (на украинском языке)
Шрифт:
Пiшли до сходiв, якими токiйцi колись заходили до станцiї. Тепер прохiд тут перекрито пластиковим щитом - Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно, певне, можна б було помiтити слiди в поросi...
– Окуно-сан!
– скрикнула Кьоко, стиснувши йому лiктя.
– Он, погляньте...
Тадасi пiдвiв голову i побачив щiлину. Вузенька тьмава вертикаль вiддiляє щит вiд чотиригранної колони. Вiдсунуто!
Зiйшли на кiлька сходинок i виразно вiдчули потiк повiтря. Окуно кинувся вгору, притиснув долонi до щита i легко присунув
– Пустiть, Окуно-сан, я пiду за нею...
Розкинув руки, заступаючи їй дорогу:
– Божевiльна! Загинеш!
– Ну й що?
– навдивовижу спокiйно обiзвалась Кьоко.
– Разом з нею... моєю вишенькою... А нащо менi це довiчне ув'язнення? Пустiть...
– Не пущу! Треба взяти респiратори... Кьоко-сан, респiратори!
Вона стиснула йому плечi, намагаючись вiдштовхнути вбiк:
– Я бiгом! Ухоплю її на руки... Тадасi-сан, кожна мить дорога!
– Ну, тодi от що - лишайся тут, я сам...
Окуно вiдсунув щита i кинувся в прохiд - угору, на поверхню землi. Його обдало теплим, вологим повiтрям, серце одчайдушно билося, i вiн подумав: "Невже це я? Безглуздя!"
Кьоко бiгла слiдом за ним, але нiяк не могла наздогнати.
Срiбляста нiч вкутувала безлюдне мiсто - певне, десь там, за темною стiною парку, зiйшов мiсяць. Була нiма, непорушна тиша, i цi двоє не могли бодай сколихнути її, наче не ступали по гравiю, що встеляє широку алею, а линули безтiлесними тiнями.
Кьоко таки наздогнала Окуно, простягла йому руку, i вiн з готовнiстю взяв її, нiби чекав цього. Iшли мовчки, притулившись одне до одного. I ця алея, i темнi хащi обабiч, i висока арка, складена з величезних стовбурiв,усе було, як увi снi. Кьоко здавалося, що вона вже переживала це в якомусь мареннi.
– Окуно-сан...
Вiн повертає голову i мовчки дивиться на її витончений профiль, якесь невиразне, але до щему хвилююче почуття охоплює все його єство.
– Окуно-сан...
Вiн обережно стискує її нiжну долоню, шепоче:
– Тихо, тихо, Кьоко-сан...
Шепоче i думає: яким числовим кодом i хто змiг би передати оцей, саме оцей стан душi?
Попереду забовванiли розмитi сутiнками контури легких храмових будiвель. Окуно Тадасi вийняв блокнота, написав кiлька iєроглiфiв. Одiрвавши аркушик, пiдiйшов до найближчого куща i примостив його мiж гiлками. Кьоко все це спостерiгала мовчки, а коли папiрець забiлiв на темному тлi дерев, спитала:
– Нащо це ви, Окуно-сан?
– То молитва.
Неширока дорiжка повела їх у гущавину, йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нiчних шерхотiв.
Якось несподiвано дерева розступилися, розiйшлися в боки, i перед Кьоко та Окуно сяйнула галявина. Залита мiсячним свiтлом, вона дуже контрастувала з темрявою
На якусь хвилину Кьоко i Окуно нiби заклякли - так вразила їх ця картина. Дитя пiдземелля на лонi природи! Пiд сакурою... Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвiт? Та вона ще й пiсеньку спiває!
Сакура, сакура,
Мила, люба сакура...
Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотiла, пригортаючи до грудей:
– Я так турбувалася, де це моя Мiка-тян? Де моя вишенька? I Окуно-сан...
Кьоко i Окуно забули про все на свiтi: i про радiацiю, i про Унiкума, i навiть про бездушну Установку контролю i санкцiї.
– Мама правду казала, - обiзвалась Мiка, - тут дуже гарно! Еге ж, Тадасi-сан?
– Еге ж, еге ж, - хитнув головою Окуно.
– Але нам треба хутко додому.
– Так, доню, нам треба поспiшати.
– А ми будемо сюди приходити?
– Будемо, - пообiцяла мама. Окуно Тадасi промовчав.
Мiка зiсковзнула на землю, взяла його за два пальцi:
– Я вас, Окуно-сан, а ви маму вiзьмiть за руку, обiйдемо навколо сакури!
Мiка тупала попереду, вони йшли за нею. Окуно виламав гiлочку з квiтами й дав дитинi. Коли рушили додому, мала помахала вишнi рученям. Тепер вони крались, наче злочинцi. Тiльки в тунелi, засунувши за собою щита, Окуно передихнув.
– Ми всi мусимо негайно пройти дезактивацiю, - сказав, переступивши порiг боксу Кьоко.
– Я зараз настрою дозиметра i покличу вас. Перевдягатися не треба. Мiка-тян, дай менi цю гiлочку, прийдеш iз мамою - забереш, вена твоя, я тiльки перевiрю...
Кьоко була стомлена i... байдужа до радiацiї. Донька знайшлася, донька бiля неї!
– ось головне. Пригорнула її до себе та так i стояла, ждучи сусiдового запрошення. А коли вiн покликав, Кьоко з першого ж погляду помiтила, що вiн дуже розгублений - то клав гiлочку сакури в дозиметр, то виймав її звiдти, крутив тумблери то в один бiк, то в iнший.
– Розумiєте, Кьоко-сан... Рiвень радiацiї в межах норми...
– Так це ж добре, Окуно-сан!
Вiн поглянув на неї по-дитячому безпорадно:
– Може, моя апаратура...
До пiзньої ночi вiн вимiрював ступiнь зараженостi одягу, вишневої гiлочки, але радiоактивнi характеристики вперто приховували вiдхилення вiд норми. Прилади наче затялися, i збентежений Окуно Тадасi змушений був вiдступитися. Знизав плечима:
– Завтра замiню апаратуру.
Мiка заснула в крiселку, i Окуно, обережно взявши дитину на руки, вiднiс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постiль i ще довго розмовляли, обмiрковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашiле доньчине обличчя i байдужим тоном намагалась приховати тривогу: