Шрифт:
Юрий Логвин
Дiвчата нашоЇ краЇни
ДIВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ
Пiд час опалювального сезону батареї в моїй кiмнатi аж шкварчали. Тому малювати оголену натуру було i приємно, i легко. Бо в теплiй кiмнатi якось легше вмовляти гостей на жертви заради мистецтва. Гостi до мене або самi пiдiймались, або я по них спускався на четвертий, жiночий, поверх. Одна з особливостей iнституту, де всi вони вчились, полягала в тому, що там готували як перекладачiв з росiйської мови на iншi, так i з мов республiк на росiйську. Тому до моїх послуг, вважайте,
З тюркомовними дiвчатами стосунки склались чудовi. Якщо делiкатно i наполегливо вмовляти, то згоджувались.
Угро-фiнська мовна група або без всяких там портретiв i довгих умовлянь роздягалась, або навiдрiз вiдмовлялась. Подальшi контакти були безплiднi.
Кавказькi дiвчата перший рiк гуртувались i тримались сторожко i агресивно, як у бойовiй зонi. До себе близько не пiдпускали. Вiдокремити когось iз компанiї було неможливо. Якщо хотiв намалювати портрет однiєї, доводилось запрошувати з нею двох-трьох подруг. Але далi портретiв у перший рiк навчання справи не просувались.
Та на другий рiк навчання горянки наче показились. Познаходили собi якихось напiвкомерсантiв чи напiвбойовикiв. Може тому цi зеленi горянки лягли пiд бойовикiв, що майже всi вони хизувались шрамами, здобутими в джихадi... Одним словом, тут пiдходить iмперський вираз: "Восток -- дєло тонкоє...". Вони то милувались зi своїми палестинськими федаїнами та лiвiйськими нелегалами. То ходили зi здоровенними синцями через усе "шамаханське" личко. То тiкали вiд своїх комерсантбойовикiв i ховались за ще не оприходуваних подруг. То гордо вiдкидали прохання про замирення своїх крутiлiв. А потiм, правда, через якийсь час самi ж до них i приповзали.
Так що менi нема чим хвалитись -- горянок я не помалював.
Навiть Фузу, яка одного разу до мене прийшла.
Якось я пiймався в лiфтi разом iз Фузою. Був я з гостинцями iз ЦДЛ'у. В однiй редакцiї менi трошки рублiв пiдкинули.
Не втримався i влаштував собi в буфетi ЦДЛ'у банкет -- заливна осетрина, бутерброд з горбушею, пирiжок iз яблуком i подвiйна кава. Та ще й додому, здається вдруге у своєму життi, купив здоровенну шишку ананасу. Кажу я Фузi:
– - За годину приходь. Чаю вип'ємо... як буде час -- помалюю. Добре?
Фуза, нiби на згоду, сiпонула гострим пiдборiддям i гордо вийшла з лiфта на своєму поверсi.
Як пiдiйшов час, нарiзав я на блюдечко скибочки ананасу i в похiдний мисливський стопарь нацiдив кубанської iзабелли.
Тут i Фуза пошкрябалась у дверi.
Запросив до столика.
Фуза сильно потягла повiтря своїм довгим носом. Чи то запахом ананасу чи iзабелли насолоджувалась. Взяла одну скибочку ананасу.
Аж тут хтось загарлав у коридорi, щоб я бiг на кухню. Я полишив Фузу i вискочив до кухнi -- пiдгорало моє тушковане м'ясо.
Коли впорався з каструлею i повернувся до своєї кiмнати, дверi
Вiдiмкнув замок i хотiв зробити Фузi зауваження, що треба обережнiше поводитись iз цими пiдступними замками. Та Фуза щезла. На блюдечку не було анi скибочки, а порожнiй стопарь лежав на пiдвiконнi.
Коли ж я знов зiтнувся з Фузою в лiфтi i сказав, щоб вона прийшла до мене на малюнок, вона оскаженiло гарикнула менi в обличчя: "Я не продаюсь!.." I прожогом вискочила з лiфта на чужому поверсi.
Потiм, по роках, мої московськi знайомi розповiдали, що Фуза пiсля закiнчення iнституту на Кавказ не повернулася. А пила i тинялась по гуртожитках у землякiв. Як ото хтось iз кавказцiв говорив: "Без вiстi пропавшiє на асфальтє..."
Та ще дурнiша пригода в мене вийшла з однiєю дипломанткою. Ну таке в неї було монголоїдне лице, такий жовтий колiр шкiри, таке смоляне лискуче волосся i така туга постава, що я не втерпiв i майже силою затяг її до себе.
Умовляв дуже довго, аж самому набридло. Моїх, може двохгодинних, зусиль вистачило тiльки на те, щоб вона зняла блузку та бюстгальтер. Сидiла напружено, наче задерев'янiла. Стискала той бюстгальтер i не хотiла його кудись сховати.
Якось вже я надряпав кульковою ручкою невеличкий малюночок. Думав, що збiльшу цей сюжет для наступного, головного сеансу i собi полегшу роботу. Та не так вийшло -- наступного дня вiдключили батареї. I коли я повернувся з лекцiй, в кiмнатi було прохолодно. Тому, поки не зiгрiлося вiд сонця примiщення, до дипломантки не пiдходив.
Аж ось i нагода трапилась -- давали стипендiю. Ну, пiдiйшов. Щось вона була насуплена i ледь промимрила у вiдповiдь на привiтання. Менi б треба було вiдiйти без зайвих слiв, а я вiзьми та й спитай, коли ми зможемо продовжити малюнок.
– - Ви мене образили!
– - Я?! Та нi вам i нiкому про вас жодного поганого слова не сказав.
– - Для чого слова? Мене роздягли - i це значить не образили?! Ми гордi люди! Ми з негiдниками не дружимо!..
Крутнулась i пiшла геть. Отакої!..
Того самого дня, опiвночi спускався я пiшки з сьомого поверху, бо лiфт вiдключили, до чергової. Роману було погано iз серцем i вiн попрохав мене зателефонувати до невiдкладної.
Коли ми з черговою, дебелою Фаїною, додзвонились, зрештою, до медикiв, настав менi час тьопати, нi, звиняйте, це сьогодня тьопаю, а тодi -стрибати!
I наздогнав я десь мiж другим i третiм поверхами нашого марксиста -Мiхаiла Iвановiча Зарбабова. Цей головатий недомiрок зосереджено ступав на засмiченi сходинки. На його коротких нiжках були чистенькi домашнi капцi з помпончиками.
Вiн вже влiпив менi трiйку з марксизму. I її завiзували i вiн не мiг її виправити на двiйку, тому я не був коректний до його русофiльської мiмiкрiї i нагадав йому про це дуже чемно:
– - Добрий вечiр, вельмишановний Мiкаеле Оганесовичу!
– - Вiн аж шарпонувся. Ну я не став називати ще й Зарбабяном, а просто спитав -- Що сталося? Ще хтось вам не здав iспит?