Диво
Шрифт:
Згодом солдати відчули щось мовби симпатію до цього дивакуватого, приреченого на знищення, цього, власне, археологічного, або радше, геологічного професора, який належав до епох віддалених, пущених у непам'ять, бо кожен день війни відкидав цю країну на тисячі років назад - така це була велика, могутня, славетна війна. Симпатія виникла ось з якої речі. Штурмбанфюрер Шнурре гримав на професора Отаву і заявив при всіх, що коли той не приступить завтра, буквально завтра до реставраційних робіт, то буде безжально і негайно знищений як саботажник і більшовицький агент. Тоді професор Отава, який, мабуть, не хотів бути знищеним, принаймні не так швидко б волів умерти, сказав, що йому потрібне освітлення, без якого він не може бодай приблизно визначити місця ймовірних пошуків того, на чому залежить штурмбанфюрерові Шнурре; штурмбанфюрер коротко вилаявся, але нічого не відповів професорові, а другого дня до собору завезено було освітлювальну апаратуру, яку звичайно вживають при кінозйомках. На вулиці стояв дізель, а в соборі ясно горіли юпітери, собор заграв такими дивними барвами, що реставратори отетеріли від цього слов'янського дива; барви гучали, мов могутні велетенські дзвони, це не поступалося й Дев'ятій симфонії, навіть отим здвоєним вагнсрівським сурмам не поступалося, а ще коли взяти до уваги той факт, що солдати могли тепер досхочу грітися коло розпечених юпітерів, то казус радянського професора належало піддати переглядові; солдати б охоче записалися в спільники цього незбагненного чоловіка, хоч якщо подумати, то й їхній штурмбанфюрер Шнурре теж чогось вартий, якщо в Німеччині вже знав про цей собор і, видно, рвався до нього не менше, ніж генерали до всіх отих важливих комунікаційних схрещень і стратегічних пунктів.
А тим часом прийшла звістка про Харків. Вже була весна, але ще не відступалися морози і зав'юги телесувалися над Україною, і ось у найбільшу завію з тих дивовижних травневих снігів зродилися під Харковом радянські армії і мовби навіть наволоділи цим величезним містом, найбільшим після Києва на Україні і на всій окупованій території. Отоді в професора Отави з'явилася вже й зовсім тверда надія, що врятує він собор, хоч сам, може, й не врятується, тобто напевне не зможе врятуватися, але хіба ж щось там важить його життя поряд з Софією!
Ще трохи, ще! Так здавалося Гордієві Отаві, однак незабаром прийшла трагічна звістка, що Харків знов у фашистських руках, а це ж ішла вже весна сорок другого року, війна тривала довго, мало не рік, весна була безрадісна, холодна, жахлива весна. Професор Отава відчував, що ось-ось з ним буде докінчено, але не відступався від свого впертого, безнадійно сміливого плану порятувати Софію, далі вів мовчазне змагання з Шнурре, ставив і руйнував на другий день риштовання, кілька разів починав навіть роботи, але припиняв, посилаючись на те, що шукають не там, де слід, що нічого не виходить, що реставратори працюють не досить обережно й не так кваліфіковано, як належало б у соборі, який залічується до найцінніших мистецьких пам'ятників цивілізованого світу. Тоді з'явився в професоровій квартирі Бузина. Той самий Бузина, що до війни. З тою самою статурою, навіть шанобливості в нього не поменшало до професора, а в мові з'явилося й геть смішне: кожне довге слово Бузина розділяв навпіл, вставляючи поміж тих двох частин пробачення. Виходило таке: «Плат-даруйте!-форма», «Натура-даруйте!-лізм», «Популя-даруйте!-ризація».
– Ви звідки?
– спитав його професор Отава не те що здивовано, а просто для годиться.
– Даруйте, але з Харкова, - сказав Бузина, вмощуючись.
– Але ж ви… евакуювалися, здається?
– професорові важко було вимовляти це слово. Рятівне, прекрасне тепер слово «евакуація». Виїхав би він - і нічого б не було. Головне - Борис. Але ж собор, Софія!… Її не евакуюєш! І Києва не евакуюєш. Заводи? Що ж, заводи щасливіші за міста, навіть за окремих людей щасливіші, бо заводи потрібні багатьом, а поодинока людина може бути й нікому не потрібною. Міста ж люде кидають часто. Столиці засипані піском. Ніневія, Персеполіс, Вавілон… Але Бузина й столиці - речі несумісні.
– Роз-даруйте!-бомбилі!
– сказав Бузина.
– А інститутські сейфи?
– з жахом спитав Отава, бо знав, що там - найцінніше: старовинні пергамени, раритети, і той шматок пергамену, що він двадцять років тому дістав з засмоленого глека, - теж там, у інститутських сейфах.
– Роз-даруйтеі-бомблені, - безжурно промовив Бузина.
– Тобто як? Сейфи - розбомблені? Але ж це - неможливо!
– Даруйте, професоре, але тепер усе можливе, - потягнувся смачно Бузина.
– От і ви спів-даруйте!-робітничаєте з німцями. Хіба це можливо? Але факт!
– Я не співробітничаю, - твердо сказав Отава.
– Я не зрадник. Я…
– Не бійтеся мене, - милостиво дозволив йому Бузина, - я чоловік свій. Все знаю. І цілком поділяю ваші погляди, В Харкові я працював у газеті «Нова Україна». Друкувався під псев-даруйтеї-донімом. Вгадайте - яким? Ніколи не вгадаєте! Паливода! Той самий професор Паливода. Пам'ятаєте, його знищили, а я вос-даруйте!-кресив! Але ж платили!… Чотириста карбованців на місяць, а кілограм хліба на ринку-сто п'ятдесят. Пайок хліба - двісті грам. Хіба то хліб? Сльози! І це - на Україні!
В Бузини, окрім пробачливості, в мові з'явилася ще незвична для нього енергійність. Дивовижне поєднання: енергійність вислову з боягузливістю думок.
– Але ж, здається, - зневажливо мовив Отава, - ви тоді на вимогу отих зневажуваних тепер вами «більшовиків» згодилися привласнити працю професора Паливоди, поставивши своє ім'я під його статтею.
– Тільки тому, що в тій статті були анти-даруйте!-радянські думки. Професор Паливода прославляв старовинні фрески и мозаїки, проти-даруйтеі-ставляючи епоху князівську епосі боль-даруйтеі-шевицькій, яка нічого подібного не створила. Я ж був настроєний анти-даруйтеі-радянськи вже тоді, але з певних міркувань…
– Що ж до мене, - підійшов до нього Отава, - то я з міркувань, яких не стану розкривати перед такого жалюгідною душею, як ви, вигнав вас із свого помешкання тоді, роблю це й нині. Геть!
Він показав рукою на двері, але Бузина й не ворухнувся. Розсівся ще вигідніше, посміхався безжурно й нахабно, надув щоки, зробив «паф! паф!».
– Все відомо, - сказав, фамільярно.підморгуючи професорові - Аб-даруйте!-солютно все! Вас не вилікувала навіть війна, професоре Отава. Але!
– Бузина підніс палець.
– Час роман-даруйте!-тики минув. Не романтики й фантазій вимагає тепер наш народ, а впертої напру-даруйте!-женої праці. Всі не-даруй-теї-обхідні умови для цієї праці створюють нам наші німецькі друзі й керівники.
– Геть!
– вигукнув Отава.
Бузина підвівся. Скинув з себе прибраний блазенський наряд, сказав твердо, без жодних словесних вихилясів:
– Німці не знають, хто ви, професоре Отава. Няньчаться з вами занадто довго. Випадково я довідався про ваше саботажництво в Софії. Од такого большевицького прислужника іншого не доводилося й ждати. Ви думаєте, я забув про Михайлівський монастир? Скільки вам заплатили тоді большевики? Завтра я продам німцям це повідомлення ще дорожче! І сам покерую роботами в соборі!
Він пішов до виходу, а Отава навіть не вигнав його далі, не і; зачиняв за ним дверей, зробив це Борис і радо б запустив у. дебелу спину йому чимсь важким, якби мав під рукою. Коли і прибіг до батька, батько плакав.
– Ти повинен зневажати мене, Борисе, - сказав він синові.
– Не треба, батьку, - пригорнувся до нього син, - я тебе розумію, не треба…
– Ні, ти нічого не знаєш. Я тільки вдавав з себе завжди твердого й послідовного, а насправді ж був безхарактерним і боягузливим створінням. Моє життя - це суцільна помилка, нікому не потрібне, згаяне марно…