Диво
Шрифт:
– Забув ти, князю,- піднімаючи голос, уже гримів Коснятин, - як не спав я ночей, як годив тобі, підложниць твоїх панькав, землі їм віддавав новгородські споконвічні…
– Не бреши про підложниць, - підвищив і собі голос Ярослав, - була одна дівчина, чесна й чиста, богові тепер служить, нащо брешеш!
– Забув, князю, й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються…
– Про що мовиш?
– Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: - Про яке братовбивство?
– Гліба вбив хто?
– хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати.
– Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?
– Які варяги?
– Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік.- Що каже?
Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені - вже зроблені.
– Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив!
– гукнув Коснятин.
– Тихо!
– засичав Ярослав.- Що варнякаєш? П'яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?
– На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин.
– Не відав я нічого. Вперше від тебе…
– Ай відати не треба, догадувався ж однаково-справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса - всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.
– Це ти його вбив, - сумнівів у Ярослава тепер не було, - убив брата мого, щоб зв'язати мене навіки й заплямувати…
– А хоч би й так?
– зловтішне відітхнув Коснятин.
– Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.
– Повіриш моєму слову, - думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав.
– Ще повіриш.
– Погрожуєш? Прикличеш.свою гридь, звелиш мене вхопити?
– Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.
– Повіриш, - повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.- Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!
Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.
– Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокійно молвив князь.
– Ага, так!…- зраділо сказав Ситник, потираючи руки.
– Чого ж стоїш? Роби, що велять.
– А вже, - весело глянув на нього боярин.
– Як то? Хто дозволив?
– Здогадався сам.
– Підслухував?
– Само почулося.
– То все знаєш?
Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
– Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай:один чоловік - з тебе голова полетить. Збагнув?
Ситник дивився не моргаючи.
– Куди дінемо посадника?
– спитав князь.
– А в поруб, - весело мовив Ситник, - на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.
– В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола…
– Заберемо до Києва.
– Нащо ворог під боком?
– Так у порубі ж…
– Не хочу й такого… Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летіли надарма.
– Мудро придумав, князю…
– А відправ його ще сьогодні вночі.
– Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги.- Забити його в колодку, дати міцну й вірну- сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо - понад сподівання - колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.
– Ага, так!
– кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.
– Іди!
– повелів Ярослав.
Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.
Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе-лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і… нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.
Був ще пресвітер Ларивон. Чоловік вірний, поштивий, мудрий, але занадто віддалений од справ земних, все намагався просвітлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо - це вже Ярослав тепер бачив досить виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власні заслуги й високі якості, а за те, що схаменувся по смерті от-цевій і виказує повсякдень шанування князеві Володимиру, якого Ларивон любив безмірно, бо покійний князь підняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив власним коштом у ромей-ські землі, навчив усього, поставив у своїй дворовій церкві на Берестах - хіба ж мало було, щоб молити довічно бога за князя Володимира?