Диво
Шрифт:
Все на князя, все проти князя в цій великій і безжальній землі: і безмір просторів, і розливи рік повесні, і люди в своєму вічному невдоволенні, і люті звірі.
Князювання - то посада, від якої людина старіє швидко, а знесилюється ще швидше. І коли біг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться сила подолати його. Та й ніхто, мабуть, не сподівався на порятунок князів, і кожен, певно, стояв і думав, кому доведеться служити завтра, перед ким гнути Хребта, кому догоджати. Але він живий, і сил йому додалося - Скликай учту на вепра!
– весело гукнув Ярослав до Ситника і самотньо погнав коня до Берестів, випереджаючи тих, що несли впольованого князем велетенського вепра.
Нікчемне то діло - губити час на обжирання та обпивання, коли чоловікові, щоб жити, досить хліба та води, та вже нічого тут не вдієш, раз ведеться воно так здавна, і навіть Спаситель наш перетворював воду на вино, щоб принести втіху на учті.
Купа зібралася осіб до півста, якщо й не більше, на довгих столах навалено було смаженого й вареного і так шматками, вепр слугував лиш зачіпкою, була там і оленятина і ведмежатина, були смажені поросята і дорога риба озерна й дніпровська, подавалася душенина з нирками і жирна поребрина під хріновою підливою; для пиття малося пиво, й мед, і вино; товсті свічі палали по кутках палати і посеред столу, гамір і гелготнява виповнювали довге приміщення з низькою набрусеною стелею, з стін шкірилися ікласті вепрячі голови, наставляли гіллясті роги оленячі й лосячі голови, в простінку здіймалося на задніх ногах велетенське опудало з випханої ведмедячої шкури, а з боку коло дверей скоморохи влаштували забаву з ведмедем живим, привченим смішити князя і дружину на уч-тах; п'яніли всі швидко, сварилися за ласіші шматки між собою, відбирали один у одного то ребро, то стегно, вгризалися зубами в м'якиш, обсмоктували солодкі маслаки; важкий чоло-вічий дух стояв у гридниці, але застільники не відчували його, увага їхня поглинута була дичиною, - смертним потом убитої тварини пронизане темне м'ясо дичини, б'є запах волі в ніздрі, хижо роздимаються носи, ходять ходором важкі щелепи, підведені чорними тінями від свічей і каганців; розплямканий Ситник вихвалявся, як возили дичину під сідлом, вгнічували в погребах, обкладену травами й корінням, заривали на ніч у холодне осіннє листя, прибите першими приморозками, як пеклося, смажилося, пряжилося во славу князя Ярослава; всі, хто сидів ближче до князя, підхоплювали славослов'я, один поперед одного прагнули якомога закрутистіше проголосити здравицю на його честь, тим, хто сидів коло дверей, слово й не перепадало, бо то були люди без значення, - змагання в вірності точилося лиш тут, навколо Ярослава; він і сам брав у ньому найжвавішу участь, підбадьорливо всміхався до златоустів, тому покивував, того поляпував по плечу, тому подавав жирний кусень, до того протягував ківш, щоб чокнутися, тому дякував, тому дарував щось там за вірність, мудрі були предки, що вигадали отакі пирування, де люди сходяться плече в плече, як брат до брата туляться, де князь мовби зливається s своїми підлеглими, набирається від них бадьорості й сили, а вони, наближені до нього, відчувають себе певніше, пишаються своєю близькістю до найвищого чоловіка, вони готові для нього на все: випити й закусити, у вогонь і воду, проти супротивників і лиха, он вони всі які розмахані, збунтовані, з розгону вганяють ножі в масні від жирного м'яса столи, гатять кулаками в товсті дошки, рикають по-звірячому - та все за князя, все заради нього й для нього, і як тут не любити оцих розкучманих, мохнатобородих, розкричаних, відданих, щирих чоловіків, хоч розумом своїм і осягає князь усю ницість і нещирість свого оточення, знає, що славлять вони не Ярослава, не оцього чоловіка з набряклим негарним носом і зсупленими бровами, а князя, владику їхнього, і постав ось зараз на його місце іншого і назови його князем, то так само розпинатимуться вони перед новим, бо людина для них не значить нічого, значить тільки місце, посада, становище: розумом Ярослав зневажав їх усіх, а серцем горнувся до них, бо й що він значив сам-один, що міг подіяти з власним безсиллям, з слабістю, з ворогами, яких не меншало, а дедалі більшало й більшало.
– Славен будь, княже Ярославе!
– ревли бояри й дружина.
– Довголітен!
– Щаслив!
Все тут було з словом «най»: наймогутніший, наймудріший, найдорожчий, найсправедливіший, найзіркіший, найясніший, наймилостивіший і наймилосердніший. Хто лицемірив свідомо, а хто й щирий був у сп'янілості своїй, князь всміхався заохотливо до кожного, знав справжню ціну кожному слову й вигуку, але й приємно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали, міг би, ясна річ, підвестися, махнути рукою, гримнути так, щоб заціпило всім крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що всіх їх бачить наскрізь, сам лишаючись загадковим і недосяжним для їхньої обмеженості.
Та ось втрутився в загальне величання блазень княжий Бур-мака, який тинявся поміж столами й мовчки витворяв різні капості: то тягнув у когось там з-під руки ківш з медом, то вмочав у чийсь кубок кінець довгого свого рукава, то пробував підпалити комусь бороду свічкою - і все те миналося блазневі безкарно, бо користався він високим князівських покровительством, - тепер блазень прагнув говорити. Пішов мало не до дверей, до тих безмовних і незначних учтувальників, яких покликано сюди лиш для кількості, виліз на лавку, підніс догори руки з ковшем, хлюпнув униз питвом, гукнув:
– Тихо, кажу я!
Гамір поволі втихав, ждали від блазня нової вихватки, знали, що він гострий на язик, кожен мимоволі щулився, лякаючись, щоб не зачепив Бурмака саме його, бо шкоди, може, й не принесе, але посміх буде; однак блазень не став зачіпати ні менших, ні старших, смачно облизав товсті свої губи, зареготав:
– Великому чорту - велика й яма! Наймилосерднішому нашому князеві - слава! Ішов князь з Новгорода, а по путі в усіх селах і волостях голод, люд повмирав, а де хто вцілів, то вже й голосу не відводив, а князь і каже воїнам: «Як будете їсти, то щоб і кістки закопували, не давали отим здихаючим, щоб серця ваші не розжалобилися, бо й що ж ви за вої будете». Слава милостивцю нашому!
Мертва тиша запала поміж столами, ніхто ще не знав, чи слід зважати на п'яне верзякання блазневе, чи пустити його повз вуха, як то робили завжди, сміливіші дивилися на князя, щоб з його обличчя вгадати, як поставитися до Бурмаки, але Ярослав сидів з завченою посмішкою на устах, дивився на свого блазня заохотливо - мовляв, мели далі, хіба не знаємо, який ти базіка.
– А тут, - кричав далі блазень, бризкаючи навсібіч слиною, - село на путі - і весь люд у ньому вимер! Вже й проїхав село князь, аж виповзає йому з-під коня дівчинка - тінь од дівчинки, а жива! «Чого вона жива?
– питає милостивий князь наш.- Нащо вона тепер, коли всі тут вмерли? А приберіть-но дівчинку!» І затовкли її на смерть, щоб не було від того села й розплоду, раз воно таке убоге та нікудишнє!
Ситник схаменувся перший. Підскочив до Ярослава, нахилився до нього, прошепотів:
– Дозволь, заткну йому пельку!'
– Хай каже!
– голосно промовив Ярослав, і всі відітхнули звільна, дехто навіть потягнувся до кубка, дехто став дожовувати застрягле в зубах, справді, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкалові, однаково наш князь найдобріший, найсправедливіший, наймилостивіший, най…
– А там вийшов з Дерев святий чоловік, - розкрикувався собі Бурмака, - та впіймали його за повелінням нашого кня-зенька і за шию поворозом вели до самого Києва, а воно ж аркан - не тарган, хоч зубів не має, та шию гризе. От який у нас князюсик!
– Іди, Бурмако, вип'ємо з тобою, - покликав блазня Ярослав.
– А хай з тобою лукавий п'є!
– крикнув блазень.
– Горло в тебе, бачу, пересохло, - спокійно мовив князь,- може, хто б промочив його тобі. Гей, люди, поможіть блазневі!
Бурмаку миттю стягли з лавки, накірчило його відразу чоловік з десяток, кожен пхався з повним ковшем або кубком, силоміць заливали блазневі в рот, у ніс, у вуха, лили межи очі, він захлипувався, смикався вивільнитися, ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього ні в кого не було, та він і знав це добре: все тут залежало від одного тільки чоловіка, від його слова. Бурмака спромігся перевернутися долілиць, поповз поміж смердючими брудними чобітьми по запаскудженій підлозі, звиваючись вужем, відпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав:
– Князю!
– Напоїли вже, досить, - засміявся князь, - а тепер випиймо й ми всі за здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартів та сміхів!
– Го-го-го!
– заіржали найближчі.
Ой князь, от так князь, ну й князь! Пили, їли, трощили, запихалися, дивилися, витріщали очі. От так-так, оце воно, ох і князь же ж у нас!
А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, підвівся, непомітно вийшов у сіни, за ним вискочив Ситник.
– Хай проведуть мене до того в печері,- сказав тверезим голосом Ярослав.
– Пізно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу дніпровську.
– Сказано тобі!
– Покличу зараз отрока. Він тут недалеко.
Отрок прибіг заспаний і стривожений. Від нього пахло теплим молодим тілом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало значення.
.- Зовешся як?
– спитав його Ярослав.
– Був Тривога, а тепер Пантелій.
– Веди.
– І я з тобою, княже, - попросився Ситник.
– Іди до учти. Щоб люд не розходився.
– Хоч свічку візьміть, бо там нема, - сказав Ситник.