Диво
Шрифт:
Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований свій храм бог з високого неба; в безлічі бань, у їх нагромадженні, у їх розспіваній красі Ярослав упізнав од голоси дерев'яного храму святої Софії в Новгороді; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду дерев'яних поганських святинь у землях Деревлянській, Сіверській і Полянській, тоді палили всі ті святині, гадалося, що вже ніколи не відродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушність отой закудланий у велетенську бороду святий чоловік у печерці: не вмирають старі боги, відроджуються в новій іпостасі, в новій силі й красі, не лякаються всевладдя візантійського мистецтва, в силі й нездоланності духу свого піднімаються над ним - і від цього відкриття князеві стало страшно, але водночас і радісно: відчув Ярослав, що аж тепер, може, нарешті зуміє подолати ерою роздвоєність, яка мучила його стільки років: народжений під знаком Терезів він намагався урівноважити нове, чуже з старим, своїм, але нічого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою потребою, він був послідовний у введенні нової віри, отриманої від князя Володимира, але в церквах ішли відправи й грецькою, і слов'янською мовами, він хотів вивести Русь на широкі простори світу, але бачив водночас, що розгублює багато свого, ріднрго, без чого в світі показуватися нема ні потреби, ні слави. І ось перед ним - церква, храм, собор. Завершення й поєднання всіх його мріянь, намагань, сподівань, розчарувань і вагань. Хай народиться з протиріч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський являв світові не лише велич своєї сили, а й велич духу хай тоді кажуть про князя Ярослава, що хочуть.
Але так тільки думав князь, а не сказав нічого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межі світла й темряви, нічого не могли в ньому запримітити ані Сивоок, ні Гюргій, марно ждали вони від князя захоплень а чи осуду. Він стояв, дивився, а може, й не дивився на зліплений з воску храм, рівного якому ще не бачив ніхто ніколи.
– Хто зліпив?
– нарешті порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним і безбарвним голосом, що Сивоокові не було охоти відповідати і він змовчав.
– Хто?
– повторив Ярослав, і тепер у голосі в нього вже пробивався гнів.
– Він зробив!
– вискочив на світло Гюргій.- Нащо питаєш, князю? Він це зробив! Ніхто більше не зможе!
Князь відступив від світла і ляснув тричі в долоні. Гюргій завмер коло свічки,- здивований і обурений. Що б то мало значити?
Нечутно відчинилися двері, Ситник став на порозі, подав з іємряви свій голос:
– Я тут, князю.
– Звели послати тому, в печерці, дичини з княжого столу і меду в срібному посуді, - сказав спокійно Ярослав, - посилати щодень моїм іменем.
– Ага,так.
– Іди!
Ситник з муркотом зачинив двері. Примхи княжі незбагненні. Не спитав навіть, чи живий ще той дідуган, у якого вся сила пішла в бороду.
Але ще більше спантеличені княжими словами були Сивоок і Гюргій. Не знали вони ні про якусь печерку, ні про якогось чоловіка, ще менше в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав і не дбав за те, щоб його співрозмовникам стало все ясно. Він наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:
– Пояснюй.
Стосувалося це Сивоока, в князевім голосі було не так веління, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князеві час вивчити церкву в усіх її частинах, чи то й взагалі вважав, що будь-які пояснення тут марні й недоречні.
– Пояснюй, - знову повторив Ярослав.
Тоді не стерпів Гюргій. Нарешті в ньому прорвалася його природна палкість і нестримність. Він змахнув обурено руками, крутнувся в світляному колі, мало не зачіпаючи князя, гукнув:
– Слухай, князю! Коли ти робиш дітей? Ти ж так усі ночі пробалакаєш! Чому такий балакучий!
– Тебе не стану кликати в поміч дітей робити, - посміхнувся князь, - а розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Ти покладеш камінь та й підеш собі далі ще десь класти, а церква стоятиме на цій землі віки. І казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш ніж збудувати, не подумаємо як слід та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй.
Скажи йому,- вже спокійніше попросив Сивоока І Гюргій, скажи, хай почує.
– Hy, що?
– Сивоок теж підійшов до них, тепер усі купчилися в світлі, а храм був поміж ними, проростав крізь них, мов Дерево остаточності, нестримно й тихо струменів, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав - перехрестився, тоді Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обіймаючи майбутній храму всій його хвилястій красі, сказав просто:
– Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю…
– Не думаймо про камінь зокола, - урвав його князь.
– А всередині буде досить простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в головній бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі йустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів для здоблення стін і колон, а везти з-за моря - довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візерунки…
– Не думаймо й про внутрішній простір, - знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ва‹ганням.
– Тоді про що ж думати!
– крикнув Гюрій.
– Хто збудує такий храм?
– спитав Ярослав,
– Я збудую,- тихо відповів Сивоок.
– А хто прикрасить?
– Теж я.
– Сам? Не може одна людина звершити таке велике діло.
– Поможуть мені мої товариші.
– А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?
– Не проти них - тільки проти Міщила та проти Агапіта.
– А митрополит?
– не вгавав князь.
– Що скаже митрополит?
– Те, що князь, - підказав Гюргій.
– Хіба князь боїться митрополита?
– Бога боюсь, - зітхнув Ярослав.
– Вчора освятили підвалини церкви, а сьогодні їх розруйнувати?
– Лишимо так, - засміявся Гюргій.
– Маленька хитрість. Хай собі лежить той камінь. Покладем новий. Буде церква з двома підвалинами. Як у чоловіка два імені: одне для бога, друге - для людей.
– Легкий ти чоловік, Гюргію, - знов зітхнув Ярослав.- А все на світі робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання.
– Ах, гарна буде церква!
– поцокав язиком Гюргій.
– Велика й славна, як ніде!
– Чому мовчиш?
– спитав Ярослав Сивоока,
– А що маю казати?
– Хвали свою церкву.
– Нащо її хвалити? Ще ж нема нічого. Віск самий. Піднесеш свічку - розтане безслідно.
– Те, що в людині, безслідно не щезає, - зауважив Ярослав.
– Бачив я, що й людей самих з світу зживають.
– А оте й далі живе, - поглянув йому в очі князь,- знаєш же добре! І знаєш, як замахнувся оцією церквою! Знаєш?