Диво
Шрифт:
– Де була?
– спитав Сивоок, не сподіваючись на відповідь, але стриматися від запитання не міг, бо злякався навсправжки за неї і вперше відчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на світі душу.
– Вода, - сказала Ісса, і щось мовби темний усміх промайнуло в її великих очах, і тужний спогад засвітився в їхній чорній глибині, навчені ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, і найперше було слово «вода», без якої, мабуть, не могла Ісса жити, звикла до її вічного дихання, до її гучної мови, до її глибинної прозорості й безмежжя.
– Ти дивилася на Дніпро?
– догадався він відразу й покартав себе в думці, що не зміг показати їй з валів Дніпро давніше, аж поки вона сама якось наважилась вийти з хижі й несвідомо потягнулася до волі, до безмежжя, яке відкривалося десь із київських валів. На другий день він пішов за Іссою назирці, не хотів, щоб вона його помітила, боявся злякати народжена в ній бажання спостерігати води дніпровські, терпляче ждав, поки Ісса спустилася з валу й пішла собі додому, тоді забрався туди, де вона перед тим стояла, глянув - і сам задихнувся від безмежжя вод, -де зливалися Дніпро й Десна; він спробував повторити жест Іссин - схилився над безоднею з простягненими до неї руками і мовби падав униз, назустріч водам, які розкрилювалися довкола високого Києва, і в очі йому вдарило сріблисто-синім, а потім червоно-золотим, він линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов птах, і ввижалося йому, що ширяє його дух в уявлюваному просторі тої самої церкви, що привиділася тоді в княжому теремі, збагнув тепдр її глибинність, її відтіння, охопив розумом її образ. Він покладе мозаїки так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранілі й бездумні, а щоб охоплювали створене оком рухливим, допитливим, щоб дошукувалися в кожнім образі людської (а не тільки божої) суті, аби вловлювали красу барв і відтінків, щоб плавали й линули в ній, мов птахи з-поза Десни на Дніпро в оцих над-київських висях. Але для цього йому потрібна не та церковця, що її тулить на київській землі Міщило, йому потрібен розмах, роздолля й обшир отакий, як відкривається з київського валу, - вивести б сюди князя Ярослава та показати йому!…
А тим часом зігнано до Києва тисячі людей, прибували шо-день волові й кінні вози, повні пива, медів, жита, пшениці, проса, каменю, дерева - всього потрібного для живлення й будування. Серед поганських пісень, християнських молитов грецьких, кадіння попівського, каяння в гріхах і спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з річок Ужу й Уборті до Прип'яті й по Дніпру камінь надтвердий, ставили перші городні під новий вал, почали вкопуватися в землю Пе-ревісища, щоб закладати підвалини під церкву святої Софії: іверієць Гюргій з своїми товаришами чаклував над каменем, який він сам привіз у лодьях з найпотаємніших глибин Дерев-лянської землі, не підпускав до себе навіть Міщила, не хотів мати справи з тими, хто будуватиме видиме, тоді як клопотався лиш невидими, вихвалявся, що спорудить Софію підземну, кам'яну, склепінчасту, на якій надземна церква може стояти й тисячу літ і більше, скільки буде треба, допоки й стоятиме. Мі-щило поскаржився митрополиту Феопемпту, однак візантієць до пори не втручався в будівництво, він ждав, видно, початку здоблення, щоб точно вказати на порядок і чин розписів згідно з догматами; Міщилові нагадано було, що навіть Константинопольська Софія, споруджена славними майстрами Анфимієм з Тралла й їсидором з Мілета (останній був земляком Іктіноса, який ставив колись Парфенон у Афінах), покоїлася на розгалужених підземних склепіннях, таємниця яких не розкрита ще й досі ніким, тож треба дбати передовсім за міцність, а більше не втручатися в діла іверійців.
Чомусь відчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргії-іверійцю,- може, сподобався той своєю незалежністю стосовно Міщила, може, сподівався мати в ньому спільника для своїх замірів; вже як закладали підвалини церкви і стали вимальовувати її розміри, Сивоок запросив Гюргія з його товариством до корчемниці, почав здалеку, похвалив їхню роботу і їхнє високе знання душі каменю, бо кому ж не відомо, що суворий камінь, завдяки вмілим людським рукам, завдяки лічбі та мірі, стає м'яким і податливим, вбирає в себе тепло людське і заховує навіть запах людського тіла, в чому пересвідчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими морями. Потім спитав Гюргія мовби між іншим:
– А чи не мала буде церква?
– Мала?
– вигукнув Гюргій.- Не мала - ніяка! Камінь ми підклали такий, гору можна ставити! А цей ваш Міщило - що ставить! Не сюди ми йшли - до князя Мстислава. Тому б сказали - давай зробимо отаке! Той би пристав одразу. Ярослав обережний. Всіх слухає. Ні з ким не хоче сваритися.
– Чом же не пішли до Мстислава?
– поцікавився Сивоок. Один з іверійців щось швидко сказав Гюргію, той засміявся.
– Боїться тебе, що ти підісланий, - сказав Сивоокові, - а я знаю, який ти чоловік. Ти нікого не боїшся, таких люблю! Давай вип'ємо. Хочеш - ми заспіваємо тобі наші пісні?
Вони випили, потім іверійці всі підвелися, стали плече до плеча, обійнялися й заспівали щось мужнє й горде, як самі в своїй чоловічій, небуденній красі.
– А не втікаємо до Мстислава, - гукнув знов Гюргій, - бо Ситник нас не спускає з ока.
– Ситник!
– Сивоок ще не чув тут такого наймення, відгукнулося в ньому давнє з дитинства, дід Родим, пітнявий медовар, Величка.
– Хто ж він?
– Не знаєш? Він тебе знає. Всіх знає Ситник. Нічний боярин князів. Хочеш? Підемо до князя про церкву скажемо?
– Казав я, ще як приїхали, - похмуро мовив Сивоок.
– Змаловажив князь мої слова.
– Вночі треба піти. Через Ситника. Вночі князь добрий. Тоді вмовимо князя. Можеш поставити велику церкву?
– Хочу!
– Тоді йдемо!
– Через цього Ситника не хочу, - сказав Сивоок, так ніби відчував, що зустріне свого давнього недруга, а може, просто мав відразу до цього прізвища, бо жили тепер у ньому, відродившись, усі найкращі й найтяжчі спогади з дитинства.
– Ларивона попросимо, презвутера, - не відступав Гюргій.- Не пробував з Ларивоіюм говорити?
– Ларивон - піп, не хочу з ним нічого мати…
– Для попів же будуємо!
– Для людей - не для попів.
– Ну, підемо до князя вдвох?
– Удвох - згода.
А вже припекло сонце нового літа, камінь висох, втратив зайву воду, закінчено закладати підвалини, митрополит з усім кліром відправив урочистий молебень, між камені повкладувано князівські золоті печаті й дорогі хрести з золота, срібла й кипарисового дерева для вічного стояння церкви, свяченою водою окроплено весь верхній камінь, сам князь з княгинею й дітьми, з дружиною, воєводами, боярами, з челядинами був на торжестві, вистроені в золотосяйні ромейські шати, стояли серед почту й антропоси з Міщилом на чолі, все було пишно й велеліпно, і ніхто й не сподівався, що пізно вночі до князя потаємно проведе Ситник двох високих, закутаних у темне, чоловіків і тихо вислизне з княжої горниці, лишивши там приведених та самого князя, і горітиме там тільки одна тоненька свічка, промені якої падатимуть зрідка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться відвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там спільницею таємності, а всі троє передовсім дбали зберегти таємницю, про це йшлося їм найперше, заради цього Сивоок навіть переборов огиду й відразу до Ситника, якого впізнав одразу, хоч як той постарів і роздався вшир за два десятки років, що ж до Ситника, то він, ясна річ, не міг і в думці класти собі, що перед ним той самий хлоп'як, який колись врізав його сирицею по мармизі й дав дьорки так, що й досі ніхто не може віднайти. Виступав же Сивоок під своїм християнським ім'ям - Михаїл.
– От привів до тебе, князю, - сказав Гюргій, коли вони лишилися самі.
– Діло кажіть, - уривчасто кинув Ярослав.
Сивоок, здавалося, не мав ніякого наміру розбалакувати з князем. Прийшов з останньою розмовою, з останнім попередженням.
– Мала церква, - сказав з темряви.
Ярослав і собі ворухнувся, щоб уникнути світла, яке падало йому на обличчя, так само з темряви відповів Сивооку:
– Вже чув.
Тепер настала черга Гюргія. Всі вони гралися в піжмурки з темрявою, троє дорослих і поважних чоловіків, між ними й князь, не було в цій горниці нічого, окрім тоненької свічечки, темряви та їх трьох; князь мав перевагу над своїми двома відвідувачами хіба що в тому, що десь за темрявою чаїлися його вірні люди з усемогутнім Ситником, але то було десь, а ось тут вони змагалися тільки втрьох, і кожен прагнув взяти в свої спільники темряву, кожен заслонявся нею, відхитувався від гострого проблиску свічечки і кидав у супротивника слово чи два. Гюргієві не пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готові були вибухнути цілі лавини слів, гарячих, склубо-чених, іноді навіть безладних, але тут він стримав себе, мерщій посунувся в темряву, сказав коротко до Сивоока.
– Покажи йому.
– Мала церква, - знову вперто повторив Сивоок, мовби міг цими двома словами переконати впертого князя.
– Та покажи!
– вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргій.
– Ну, що там маєш?
– нарешті виявив зацікавленість і Ярослав.
Горіла свічка, окреслюючи світляне коло посеред горниці, порожньої, сказати б навіть убогої, як для князя, десь, мабуть, попід стінами тулилися неширокі лавки, та ще, може, був стілець для князя, та якась книга на підставці, як то любив Ярослав, - і більше нічого, ніяких розкошів, нічого цінного, так ніби проводить тут довгі ночі не можновладець, а простий чоловік, темрява й геть зодинаковлювала їх усіх, десь вони без-шелесно й причаєно стежили один за одним, перевага Яросла-вова зникла, як тільки він вимовив оте «що там маєш», тепер уже Сивоок заволодів становищем, він мав з собою щось тут, у темряві, тоді як Ярослав не мав нічого несподіваного.
– То що?
– знетерпеливився князь.
І Сивоок не став випробовувати терплячість Ярославову, мовчки, непостежено просунув з темряви якусь велику річ, сам не показався, знов відхитнувся назад, а посередині світляного кола просто на підлозі став зліплений з жовтого воску храм. Віск тихо світився, мов жіноче тіло, і князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму, так наче хотів переконатися, що то справді віск, що то не чари, не омана; тепер Ярослав теж був частково освітлений, він загубив навіть ті рештки переваг, які давала йому темрява. Сивоок і Гюргій, самі лишаючись невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке враження справляв на нього восковий храм з його тихим світінням. Як храм ніби розпростався, виповнював усе світляне коло, спихав князя на самий край, так що виднівся тепер лиш крає Ярославового одягу та звисла в нерухомості рука, облич-ж сховалося зовсім, храм ріс і ріс, з досконало виважених вжніх його громад піднімалися високі круглі бані, мовби посвиджені медові борті з прадавніх пущ, бані поступово вивищуізійся до середини, ступі нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-поміж себе баню найвищу, найближчу до щереба, найголовнішу, а вже від тої бані всі частини споруди мовчки опадалщзнов ступінчасто йшли донизу, в неоднаковості бань чула прихована гармонійність, безупинність руху, кам'янистих дявас, церква мовби плавала поміж землею й небом, внизу вона теж розтікалася, розпліскувалася то хвилястим бігом заокруглень-апсид, то довгою кам'яною опасанню, що пов'язувала бані в нерозривність, то двома великими баштами, які й всім одбігали од церкви, тільки й подаючи їй здалеку тонкі кам'яні руки-переходи.