Диво
Шрифт:
– Ні, ми он туди, - піддаючи йому в'язку, сказав Сивоок, - церкву подивимося, бо ніколи такого не бачили. Дивна єсть дуже.
– Не побачите такого ніде, - згодився хмизонос, позираючи на хлопців крізь кроковку своїх широко розставлених ніг в обтріпаних портах і стоптаних до решти личаках.
– А я на торгу буду.
Він почалапкав убік між двома дворами, місячи жовту глинясту багнюку, а хлопці опинилися в скаженому вировинні Бабиного торжка, де Лучук відразу роззявив рота і ладен був щокроку заклякати від подиву, але Сивоок уперто тяг його туди, де над високою дерев'яною оградою потужно вигиналися кам'яні луки небаченої церкви. Щоправда, й він не зміг опертися спокусі й став, щоб поглянути на чудернацьких мідних коней, що мчали з-за огради, з-під самої церковної стіни, величезні, розвихрені, дико прекрасні коні, запряжені в легкий повіз на двох височенних колесах, на вузькій перекладині повозу стояв могутній голий, також мідний, чоловік з віночком круглих листків навколо чола, а поряд, намагаючись дістати рукою повозу, біг ще один мідний і голий, але зі змученим, перекривленим від знемоги обличчям, і всі м'язи на його тілі були напружені до краю, в той час як у того, що стояв на повозі, тіло лагідно круглилося випуклостями, вилискувало від спокійної краси.
«Бог і служка, може, князь і раб?» - подумав собі Сивоок, якому трохи моторошно стало від широкогрудих мідних коней, що, здавалося, летіли просто на хлопців, щоб потоптати цих малих, небажаних прихідців у найбільший город князівської слави і сили.
А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко розтікаючись у тугому повітрі, полинуло густе «бомм!» і до нього прилучився дзвін, вищий у голосі, з срібністю в барві, - «телень», і вже вони злилися разом і полетіли над Києвом весело й невтримно, урочисто, співуче «бом-телень! бом-телень!», і вдарилися об мідних коней і мідних ідолів, і ще дужче загучали міддю, ще ясніше й закличніше, і тоді Сивоок побіг уздовж огради, не випускаючи руки Лучука, бо кортіло йому чимдуж опинитися там, звідки лунали дзвони, де народжувалися ці дивні звуки, від яких церква, здавалося, здійметься зараз з землі й тихо полине в голубу безвість.
Вони добігли до воріт з високими дерев'яними стовпами, в ворота валом валили люди, ніхто не охороняв цього входу, хоч, здавалося б, ось де саме треба ставити найпильнішу сторожу, а над воротами, між високими стовпами, на міцних чотирикутних брусах, заховані від негоди під дерев'яним, гарно різьбленим навісом, тихо похитувалися два дзвони з темної міді, один більший, другий трохи менший, дивилися вниз на людей широкими розтрубами, в яких калаталися важкі залізні язики, калаталися мовби самі собою, ніхто не зауважував тонких білих вірьовок, що тяглися від язиків кудись униз, ніхто не думав про те, що хтось там десь посмикує за ті вірьовки, надто урочистим і незвичайним було все, що творилося високо вгорі: тихе похитування ярої міді, голубий спокій неба, темне калатання несамовитих язиків і солодкі голоси самодзвонних дзвонів.
Люди знімали шапки, Сивоок і Лучук теж здерли з голів свої нахляпці й позасовували їх до міхів. Усі хрестилися, тицяючи складеними пучкою пальцями правої руки в чоло, в живіт, в праве й ліве плече, але хлопці не вміли цього робити, та й не відали навіщо. За воротами, на рівній, як стіл, площі стояла церква Богородиці. Хоч була зовсім близько і нічим не закрита, здавалася тепер не такою великою, легко охоплювалася оком, було в ній так багато іграшкового, що видавалося: простягни руку - і піднімеш усю кам'яну споруду на долоні. Може, вони, замість наблизитися до церкви, весь час віддалялися від неї, і тепер вона тільки мріє перед ними? Сивоок, не думаючи, як тільки ступив за ворота, став лічити кроки, навмисне ставлячи ноги якомога ширше. Налічив сорок, церква так само стояла відкрита для очей зі всіх боків, зберігала свою легкість і цяць-кованість, він лічив далі, вже знов дійшов до двадцяти, і аж тоді церква мовби стрибнула догори і поструменіла до самого неба, так що відразу треба було задирати голову, щоб побачити найвищий хрест на ній, а там розскочилася вона й у боки, розкрилилася кам'яними крилами ширше, ширше, ширше, і, коли він дійшов у лікові ще раз до сорока, були вони вже коло входу в це чудо.
Двері були високі й широкі, різьблений камінь прикрашав їх з боків і зверху, Сивоок задивився на хитру різьбу і не бачив калік і старців, що обстали вхід, не бачив простягнених благаючих долонь, звернутих до нього, не бачив перекошених стражданнями облич, сліпих очей, кровоточних ран, зловісних виразок, не бачив брудного лахміття, крізь яке світилися ребра, не чув смороду. Зате Лучук усе бачив і чув, крутився між жебраками й каліками, йому було шкода їх і водночас був злий на них, бо колись сам гнив у отаких лахманах, сам був ще худіший за оті ходячі кістяки, сам готов був простягати руку. Але ж вирвався на волю! А хто їх поприв'язував тут, коло цих високих дверей? Чи вже тут такий мед і такі розкоші?
До церкви Лучука не впустили. Вже коло самих дверей чіпка чиясь рука потягла його назад, а в оба вуха відразу сичливо зашепотіли:
– Куди, поганцю, до святого храму оружний?
Сивоок, видно, сховав свою ломаку під корзно, бо його ніхто не притримав, і він, переступивши високий кам'яний поріг, знайшов там цілковито новий для себе нежданий-негаданий світ. Запахущий дим, сизий, як соколове крило, обгортав його звідусіль, золоті проморги свічок кликали кудись у незвідані глибини, високі стіни вишнево розступалися ширше й ширше, безмежно розступалися у сизо-вишневому мороці, відкриваючи то похмурі личчя невідомих богів, то туго заплетені візерунки жовтого, білого, яскраво-лазурного, полишаючи в самій середині високі стовпи з дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свічей і в голубому тремтливому світлі, що струменіло крізь вікна-прозори, простягала до Сивоока своє немовля божа мати, вся в розспіваних барвах, вся в блиску й сяйві.
Дзвеніло, гучало, співало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу неозорість високі стіни. На незліченних променях миготливих свічок линули до хлопцевих очей розспівані барви матері, що спородила колись бога, і він теж полинув разом з ними і враз вирвався з цього світу самодзвонних дзвонів, кадильного диму, невидимого співу і хитрих малювань і опинився в днях свого дитинства, осяяних червоністю Родимового горна, заквітчаних барвами, що спливали з пальців діда Родима і лягали не на глиняні сосуди, не на добрих і веселих скудельних богів, творених старим, а на дитячу душу і в дитяче серце.
Мовби незрима сила підняла його над усіма людьми, що виповнювали простори храму, над прибраними в золоті шати священиками, над співом і казанням на честь бога, що, явивши колись хлопцеві свою жорстокість, тепер вражав благоліпністю, над словами мовленими й притаємними; він не знав, де він і хто він, забув про все на світі, хотілося плакати, як давно колись на темному шляху, але плакати вже не від ляку й безнадії, а від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині, тільки тут, в сизо-вишневих безмежжях співаючого, сяйливого храму.
Задкуючи, він вийшов з церкви, заплющився від яскравості блакитного київського дня, не хотів розгублювати віднайдених багатств, міцно притискував схрещені руки до грудей, так ніби там зібралися в нього всі барви, щедро надаровані колись малому дідом Родимом і вихоплені тепер Сивооком з вишневого святилища, зібрані поміж проморгами свічок, похмурим світінням очей святих, тугими візерунками стін і стовпів, буйновищами звуків, у яких спліталися високомовні молитви, самодзвонні дзвони і розспіване гучання всього довкола.
– Ломаку свою притискаєш?
– гукнув Сивоокові Лучук, торсаючи товариша за плече, бо той як визадкував з церкви, то став собі серед калік і старців і не виявляв видимої охоти заговорити першим.
Сивоок не похвалився тим, шо бачив. Стояв ще й досі в своїй захопленості, жив у світі дитинства і відчував, що тільки там справжнє його життя. І знов до болю хотілося плакати, але навколо яснів день, його оточували люди, присутність яких він відчував, хоч ще й не розрізняв їх до ладу, два жорстокі роки мандрів разом з Лучуком привчили його до вміння дотримувати зовнішніх позорів, для своїх чотирнадцяти чи п'ятнадцяти літ він виглядав набагато мужнішим, а тільки в душі лишився дитиною, його серце було пронизане барвами, але ніхто цього не повинен знати, однаково-бо ніхто не збагне і не повірить.