Диво
Шрифт:
– Я сказав!
– гукнув купець.
– Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!
– Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, - похмуро нагадав йому Сивоок.
– Та ти що!
– аж підскочив хмизонос.
– Та хіба ж можна від такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!
– А ми - не Київ, - сказав Сивоок.
Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом - ніяк не міг ухопити віддиху.
– Всі знають купця Какору, - заревів купець.
– Какора сказав - камінь! Любо мені й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!
– Не все ще показали, - проспівав з буди Лучук.
– Хочеш, твоєму коневі вухо можу прострелити? Вибирай - праве чи ліве?
– Кінчик правого, а зачепиш коня - голову відірву!
– крикнув Какора.
Свиснула стріла -і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх роздвоївся кривавою китичкою.
Хмизонос ляснув себе по стегнах.
– Оце так! Самому князеві в лучники, в найперші!
Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.
– Отроки ви чи біси суть?
– промармотів.
– А стрельни ще раз. Он у того медовара в чіп од бочонка поцілиш?
Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на який показав Какора.
– А перехреститися вмієш?
– спитав купець Лучука.
– Не вміє він, - відповів за товариша Сивоок.
– А ти?
– А,я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.
– Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: «Хто не прийде під нову віру - багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, - ворогом моїм буде».
– Так ми ж не чули, як князь це мовив, - наївно сказав Лучук. Какора засміявся, а хмизонос аж застрибав од веселощів.
– Хлопців для тебе знайшов, Какоро!
– закричав до купця.
– Маєш мені подарунок піднести за це! А ви, хлопці, світу побачите з Какорою - го-го! Такого світу!
– Идете, чи що?
– спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смів вирішувати. Сивоок хитнув головою. Підступив до кола пияків, пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливості очима, подумав: «Однаково втечемо! Втікати! Втікати! Від усіх!»
А сам ще не відав, куди й нащо втікати, але знав, що то його мета і щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночі, коли було вбито діда Родима.
Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?
1941 Рік. Осінь. Київ.
Але, моя душко, моє латів’ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.
П. Пікассо
– Сподіваюся, ви пробачите мені цю маленьку містифікацію?
– сказав Адальберт Шнурре професорові Отаві, сідаючи коло нього на задньому сидінні попелястого «мерседеса».
– Звичайно, якби вас розшукувала військова влада, то все було б інакше. Повірте менії досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є засоби.
– Знаю, - коротко кинув Отава.
– Але вас шукав я, ваш давній опонент і колега, коли хочете. І тому я вигадав увесь цей жарт з лекціями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тільки милий жарт. Окрім того, з огляду на військовий час я змушений був до маскування.
– Це - теж маскування?
– спитав Отава, вказуючи на есесівську форму професора Шнурре.
– Коли хочете, до деякої міри так. Хоча тут важать і погляди. Мені, наприклад, відомо, що радянські професори не визнавали університетських мантій, шапочок, всього, що заведено в Європі ще з середніх віків. Я не помиляюся?
– Ні. Ми вважали, що професори такі самі люди, як і решта.
– Розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мій народ зараз - у мундирах. Це наша віра і наші переконання.
– Хіба всі - в есесівських мундирах?
– Не грає ролі. Але, коли хочете, в народі завжди є еліта. В своєму народі ви також належали до неї.
– Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого часу?
Адальберт Шнурре засміявся:
– З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонімності, яка дорівнює небуттю. Професора Гордія Отави немає ні по той бік, ні по цей бік фронту. Там його вважають зрадником і дезертиром, тут вважають безслідно зниклим.
– Звідки ви знаєте, ким мене вважають по той бік фронту?
– Закони ймовірності. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є.
– По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність - давньохристиянське малярство.
– А також дерев'яна скульптура.
– Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув.
– Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов'язок був - врятувати вас для науки. І я це зробив.
– Мені дякувати?
– Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж… Це справді жахливо… Там… Хоч звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але… я розумію… Закони військового часу - вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я все-таки зумів витягти вас звідти… Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.
Професор Отава мовчав.
– Звичайно, все було б набагато простіше, - смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, - вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім'я. Ніхто не закинув би вам співробітництва з окупантами. Жодної військової таємниці ви нам видати не можете, бо не можете їх знати. Ваші знання нічим прислужитися доблесній армії фюрера не можуть. Ваші інтереси занадто віддалені від сучасності, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в своєму кабінеті і спокійно писати чергову сторінку своїх спостережень над фресками Софії київської.
– Ви навіть знаєте, що я писав останнім часом?
– Догадуюсь.
– Не можу відплатити вам взаємністю. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки професор, а й…
– Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цілком тимчасово. Лише поки ми встановимо в Європі новий лад. А ще точніше: форма моя цілком умовна для мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Уніформа в даному випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.
– Куди ви мене везете?
– перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалі більшим неспокоєм, бо машина, поволі проїхавши нескінченну низку вулиць від Мельникова і до Велико-Житомирської, повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софія, а з другого ще й досі курілися руїни будинків, швидко вимчала їх на Во-лодимирську, пронесла повз Золоті ворота, повз оперу, військові регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого «мерседеса», він набирав більшого й більшого розгону, он уже правобіч видно червоні колони університету, а в мокрому, задощеному парку - сумну постать Кобзаря в оточенні багряного листя; далі професорові Отаві не треба було й дивитися, серед найтемнішої ночі, з заплющеними чи зав'язаними очима, в лихоманці чи навіть вмираючи, він би показав на свій будинок, на будинок, у якому народився, звідки малюком ходив гратися в садочок, що став потім Шевченковим парком, звідки пішов до школи й до університету, і на перші побачення, і на перші гулі, і на найбільші щастя й найтяжчі нещастя виходив він з цього будинку, з квартири на третьому поверсі, великої професорської квартири з багатьма кімнатами, які всі загачені були книжками, вічно забиті книжками, стародруками, унікатами, раритетами, літописами, цінними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами і ще бог відає чим. Той будинок споруджував якийсь київський інженер, який пробував змагатися з відомим київським архітектором Городецьким, що иавибудовував по всьому місту чимало химер, стилізуючись то під готику, то під барокко, а то під модерн. А цей інженер, неспромо: хотів надати будинкові якихось оригінальних рис зовні, вирішив бити на ефект внутрішній - вигадав неймовірний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром і мозаїкою, поклав на сходи різноколірний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вікна, поставив яскраві вітражі на теми Української історії. Цим і обмежилася інженерова фантазія. Помешкання в цьому будинку не відзначалися нічим, окрім ординарного несмаку, були великі, неоковирні, кімнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимої потреби, а тим більше гармонії, в довгих вузьких коридорах тоді було розминутися двом людям, вікна були високі, але вузькі, не просвічували великих кімнат, там завжди панував півморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сиділося й думзлося. Вони добрі були для схимників і вчених, але аж ніяк не надавалися для екзистенції людям простим, не пасували дозвичок, темпераментів і уподобань.