Диво
Шрифт:
Князь відсунув книгу, довго дивився в світлий свічний вогонь. Ждав, що, викликані книжною премудрістю, прийдуть власні думки, але в голові стояла якась важка, гойдлива стіна, серце князеві билося пришвидшено, мов по довгому бігу, насилу стримався від того, щоб не схопитися і справді не бігти кудись. Куди ж? Жив останні місяці в душевному сум'ятті, відчував розтерзаність в серці. Закусив губу, знов підсунув книгу.
«Хоча істина не потребує барвистих прикрас, але вони необхідні для заперечення проти тих, хто спирається на ложний розум. Істину треба досліджувати не марнослав'ям, а смиренням».
Якби ж то хто-небудь міг йому заперечити в будь-чому? Довкола був тільки послух і догідливість - повсюдні й почасні супутники княжої влади. Хіба що Забава? Але геть, геть! йдеться про справи набагато вищі. Йому потрібна тільки мудрість, тільки просвітленість розуму, а все, що скаламучує, затемнює, спантеличує, - геть!
«Що є філософія? Філософія є страх божий, добродітельне життя, уникнення гріха, удаління від миру, пізнання божественних і людських речей, вона вчить, як чоловік ділами своїми повинен наближатися до бога».
Сімдесят глав мала в собі книга велемудрого інока з Єрусалимського монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами, пересилюючи в собі нуртування крові, аж поки заснув сном тяжким і уривчастим після пізнього читання.
Вже вдарили перші морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав вістей, але вістей не було ні з Києва, ні з варяг, зате, мовби в передчутті возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандровані іноки, святі люди, які бували в далеких заморських землях, а тепер розносили по всій Руській землі чудеса, бачити які вони сподобилися. Бачили ж вони в Єрусалимі на місці розп'яття Ісуса Христа розщілину, крізь яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидів, де він склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Ісус бесідував з самарянкою. Найбільшим же чудом була в Єрусалимі світлість, яка низходить з неба в час вечірній у велику суботу і запалює кадила. Світлість та схожа на кіновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються від неї тільки православні. Підносили свічку, запалену од того небесного світіння, до бороди, але борода не горіла.
Прочан кликано на учти княжі, місця їм відводилися коло Ярослава, подавано багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено кубки й ковші з пивом, медами, фрязь-ким вином; але святі люди вдовольнялися самим хлібом та водою, клали смиренно на дубовий стіл свої ніколи не миті руки, покорчені від ломоти в кістках, з порепаною, подібною до волової, шкірою, ворочали повільно велетенськими, як ведмежа шуба, бородами, відрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловіцьку красу бісівському жіночому безборідству. Не живи для себе, а для бога, дбаючи за життя вічне. Ум, віддаляючись од усього зовнішнього і скупчуючись у внутрішньому, повертається до себе, тобто з'єднується зі своїм словом, що перебуває в думці по естеству, через слово з'єднується з молитвою і молитвою восходить в розум божий з усією силою любові й усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень по триста молитов і, щоб не збитися з ліку, клав за пазуху триста камінців, викидаючи по одному після прочитання молитви. А щоб з'єднатися з богом у думах своїх, уникати треба ринків, городів і людського шуму, бо нема на світі більшої пагуби, ніж людський гомін, грища, сміх і кощунства. Втікай звідти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святі отці-печерники, або в дуплах дерев, як іноки-дендрити, хто й на Стовпі стояв, як Симеон-стовпник, і ніякі зваби землі не змусили його спуститися звідти, а інші ходять нагі, ще інші лежать на землі й не підводяться, бо підвестися можеш тільки для гріха, а ті носять залізні вериги з мідними хрестами на голому тілі, і не було мук, яких не витерпіли задля очищення від гріховності. Святого Макарія, коли той займався рукоділлям, укусив комар. Макарій задавив комара, а потім, розкаявшись у своїй нетерпимості, осудив себе на шість місяців сидіти голим коло болота. Комарі покусали його так, що впізнали Макарія тільки по голосу, думали - прокажений.
Іноки виносили стільки скорботи й печалі, що людськими устами навіть і висловити незмога.
Людина - образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразної, а вона дається тільки знищенням плоті. Був святий чоловік, що носив не скидаючи кам'яну шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним. Один не спав зовсім, не і'лягав і не сідав, а для більшої бадьорості тримав у руках ка-, мінь, щоб той своїм падінням будив його, не давав заснути, їжу приймали тільки найпростішу і то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одоліють хворощі, то й зовсім не вживай їжі, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловік, іжщо їв тільки сиру землю. Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвіт, приходять і щезають. А чоловік сотворений для небесних благ, тож повинен відчувати відразу до всього земного.
А в князя перед очима стояло тільки земне, хоч що там розповідали монахи. Не чув смороду від немитих странників, бо пахло йому свіжою стружкою звідти, де новгородські теслі стругали дошки для човнів і насадів, і Ярослав сам щодень перелічував нові судна, знав-бо гаразд: іти на Київ, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зуміє все своє військо посадити на кораблеці, то вийде навстріч великому князеві неждано й негадане. Дзвеніли йому молоти в задимлених кузнях, а крізь те дзвеніння пролунювалася гарна та бадьора пісенька:
Кували мечі два ковалі,
Гей, два ковалі да три помагалі,
Да од неділі да й знов до неділі…
А мечі кувалися для простих воїв за день, а для воєвод - і по сім днів. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилі. Коваль другої руки вирівнював і вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечів, поряд з яблуком і перехрестям, чеканив ще звірів а чи птахів.
А потім згадувався зненацька Ярославові чудський божок Тур - мідний ідол у образі чоловіка, що має коняче соромне тіло, бісівські грища довкола Тура посеред снігів, у причаєних пущах. І яке їм було діло у їхніх солодких утіхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодної жінки, відкидають плотську любов і живуть серед пальм!
З дитинства ненавидячи своє недосконале тіло, прикутий до ліжка, Ярослав крізь віконце вдивлявся в довколишній світ, бачив його буйність, його нестримність у розвагах, його жадобу до втіх і радощів. Може, тоді, в заздрощах, зненавидів усе те і возрадувався, прочитавши у старій книзі про древніх есеїв:
«Хоч у це й важко повірити, протягом тисяч поколінь існує вічний рід, в якому ніхто не народжується, бо відраза до життя серед інших людей сприяє збільшенню їхньої кількості».
Але потім став на ноги, сам спізнав принади життя, для нього стало відкритим і доступним усе суще, відчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чисті розмірковування, бажання намножувалися щодень, князівська влада несла безліч турбот, але дарувала вона й безліч поваб, від яких несила було відмовитися. І ось демони протиріччя розривають йому душу. Привчений до солодкої отрути книжної, тягнеться й далі до святих людей, які несуть з собою божу мудрість. А водночас, спраглий принад життя в найпростішому їхньому виявленні, підштовхуваний кров'ю, рвався до них дико й непогамовне, аж самому ставало страшно, і то тоді намагався замолити гріхи свої. Так і крутився в диявольському колі безвиході. Сказано ж бо в самого бога: «Не буде мій дух переважувати в людині, бо вона - тіло».
Після тої дощової ночі, проведеної в Пеньковій хижі, князь кілька днів постився і молився гаряче й ревно, а потім, коли надворі була ще більша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зірвався посеред ночі просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядатаїв, помчав за Неревський кінець, до Звіринця, за річку Гзень. В темній хижі ледь жевріли залишки вогнища, Забава спала під глухою стіною, Пенька не було, звично віявся десь по лісах або ж пробував свіжозвареного пива на Загород-ському кінці. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зі сну неголосно скрикнула, сміялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижі, князь зняв з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на видноті, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, поніс Забаву на руках до коня, посадовив її поперед себе в сідло, сказав хрипко: «Тримайся за мене міцно».