Дияволи з "Веселого пекла"
Шрифт:
— Машина чекає на нас. Ви житимете в «Амбасадорі». У центрі, але вулиця тиха, до того ж ваші вікна виходять у двір.
Дивлячись, як. везуть на автокарах від літака гору валіз, Бонне запитав:
— В Австрії зараз багато туристів?
— Сезон у розпалі…
Бонне зітхнув: Ангелеві і Грейту легше заховатися в строкатому різномовному натовпі. Звичайно, якщо вони ще в Австрії, і Відень не був для них перевалочним пунктом…
Одержали чемодани, і носій провів їх через службовий вихід до машини.
Комісар із задоволенням відчинив дверцята поліцейського «мерседеса».
Кноль сів за кермо. Їхали мовчки, лише іноді інспектор називав вулиці, пояснював, повз який монумент чи архітектурну пам'ятку проїжджали.
Бонне вперше був у Відні. Крутився на сидінні, щоб краще побачити; завжди любив знайомитися з новими містами, і перше враження про них було для нього найвагоміше: потім гострота вражень згладжувалась, усе ставало буденнішим, навіть повз якийсь пам'ятник старовини, зафіксований мільйонами листівок, проходив так, наче це звичайний житловий будинок.
Відень спочатку нагадав комісарові Париж — багато тінистих бульварів і старовинних будинків, та все ж була якась відмінність, щось незвичне для погляду — Бонне ніяк не міг дібрати: що? — і лише потім втямив і здивувався, чого оця думка відразу не прийшла йому в голову; все було дуже просто — люди на тротуарах, їхні манери і поводження. Вони не бігли, як божевільні, не всміхалися гарним жінкам і не озиралися на них, не стовбичили біля кав'ярень, не жестикулювали, розмовляючи; сам характер натовпу різнився від паризького і за одягом, і за манерою поводження; все тут було якесь статечніше, наче люди більше поважали себе й нікуди не поспішали.
Бонне зітхнув із жалем: паризька шарпанина все ж більше імпонувала йому.
— Як ви дізналися, що Ангель користувався прокатною машиною? — запитав інспектора.
— Він узяв таксі напроти контори по прокату автомобілів. Поліцейський, побачивши, що не зможе затримати Ангеля, зайшов у контору і розпитав хазяїна.
— Погано, — мовив Бонне скрушно. — Він міг…
— Налякати хазяїна?.. — зрозумів його Кноль. — На щастя, поліцейський виявився тямущим. Він сказав, що розслідує незначну дорожню пригоду, поцікавився щойно повернутими автомобілями і дізнався, що рожевощокий клієнт здав «крайслер», який брав за два дні перед тим.
— Сподіваюсь, за цією конторою встановлено нагляд?
— Одразу ж. Ми не контактувалися більше з хазяїном, чекаючи на вас.
Бонне подивився на Кноля з задоволенням.
— Гадаю, ви не зробили б похибки, якщо б допитали його самі.
Кноль ніяк не зреагував на цей комплімент. Знайшов за потрібне лише пояснити:
— Вам краще відомі всі аспекти справи, і ми вважали, що ви допитаєте його кваліфікованіше.
Бонне непомітно скосив очі на інспектора: чимдалі Кноль усе більше подобався йому. Попросив:
— От що, інспекторе, необхідно проаналізувати об'яви у пресі. Пропозиції роботи для дівчат. Ці типи оголошують, що потрібні дівчата для роботи продавщицями, офіціантками, манекенщицями. Стандартні вимоги: гарна зовнішність, не старші двадцяти — двадцяти чотирьох років…
— Газети не тільки віденські?
— Звичайно. Як правило, такі бандити воліють мати справу з провінцією.
— Там наївніші дівчатка?
— І менше шансів зіткнутися з поліцією…
— В цьому є сенс, — ствердив Кноль. — Завтра матимете інформацію.
— Завтра? — здивувався Бонне. Він знав, що віденська поліція славиться своєю оперативністю, та ніяк не міг подолати природженої зверхності парижанина, для якого і Відень — закутень.
Кноль зрозумів його по-своєму. Глянув на годинник.
— Уже чверть на дванадцяту, — пояснив, — тож сьогодні наша інформаційна служба зможе проаналізувати лише віденські газети.
— Нехай буде завтра… — відказав комісар недбало. — А сьогодні ми влаштуємося в готелі і після аудієнції у вашого начальства почнемо роботу.
— Мій шеф прийме вас о пів на першу… — Кноль загальмував біля під'їзду.
Дзеркальні двері, респектабельний швейцар — все свідчило про фешенебельність «Амбасадора».
«Що ж, комісарові Інтерполу не личить мешкати у другосортних закладах», — схвально подумав Бонне, хоча й не дуже любив першокласні готелі за їхню бундючність і зовнішній блиск. Йому подобалися середньої руки пансіонати з доброзичливою господаркою і балакучими покоївками: і приємніше, і дешевше. Та бог з ним!
Рівно о пів на першу Бонне зустрівся з шефом Кноля — мовчазним пристаркуватим поліцейським чиновником. Певно, той був більше чиновником, ніж поліцейським — бесіда носила суто формальний характер, але Бонне залишився задоволений: шеф давав їм з Кнолем цілковиту свободу дій.
Вийшовши з його кабінету, Бонне запропонував інспекторові одразу ж поїхати до прокатної контори і здивувався, коли, замість відповіді, Кноль запитав у нього, о котрій комісар обідає. Бонне і сам не знав, коли обідає, надто під час слідчої гарячки: іноді перехоплював щось на ходу в ресторані чи кафе, частіше обмежувався бутербродами і мартіні або взагалі забував про їжу. Та Кноль, певно, ставився до себе з більшою повагою і примусив комісара прилучитися до таємниць віденської кухні. Бонне знайшов її пристойною, хоча обід був заважкий — після нього хилило на сон. Улаштувавшись в автомобілі, комісар подумав, що і справді не Зле було б з годинку покуняти. Та щастя тривало недовго: їхній «мерседес» звернув до якогось забитого машинами проспекту — вони ледь повзли, і Бонне, задихаючись від смогу, подумав, що віденські вулиці зовсім не відрізняються од паризьких і що скоро бідним городянам доведеться ходити в протигазах.
Контора по прокату автомобілів була розташована на тінистій вуличці, забудованій старими три- і чотириповерховими будинками, яка відгалужувалася од магістралі, що за містом переходила у так званий автобан — шосе з одностороннім рухом.
Кноль приткнув «мерседес» мало не впритул до рекламного щита, який запрошував скористатися з послуг контори пана Шрюбберса. З реклами просто на «мерседес» летів, розтинаючи повітря, білий спортивний автомобіль, і ця потужна машина наче уособлювала респектабельність фірми Шрюбберса — той, хто дає вам напрокат такого звіра з трьохсотсильним серцем, не може бути дрібним ділком.