Дияволи з "Веселого пекла"
Шрифт:
Бонне позіхнув і відчинив дверцята. Підвів очі і побачив на тротуарі за два кроки від «мерседеса» поліцейського. Здивувався: коли вони під'їжджали, його ніби не «було.
Кноль пояснив:
— Я попередив сержанта Урбана. Можливо, ви захочете розпитати його…
Комісар подякував кивком — слово честі, це не інспектор, а цілий скарб. Запитав у поліцейського:
— Де ви побачили того типа?
Урбан вказав на місце, метрів за тридцять від перехрестя.
— Я стояв там… Ангель вийшов від Шрюбберса і відразу зупинив таксі. Він проїхав повз мене, і я впізнав його… — Урбан витяг з кишені фото, показав Бонне. Комісар із задоволенням взяв картку, згадавши, як сфотографував Ангеля на курній дорозі під Танжером: завжди приємно побачити справу рук своїх. Кивнув сержантові, аби той продовжував. — На жаль, таксі вклинилося в потік автомобілів, і я не зміг наздогнати його. Відразу подзвонив до комісаріату, щоб затримали таксі…
— Його затримали через годину, — додав Кноль, — та Ангеля вже не було. Таксист пояснив, що пасажира, котрий зупинив його біля контори Шрюбберса, він висадив десь поблизу від оперного театру і не звернув уваги, куди той пішов…
Бонне повернув сержантові фото.
— Навряд чи знову зустрінете його. Ангель обережний і не ходить двічі за одною і тією ж адресою. А тепер, — круто повернувся, — до контори. Сподіваюсь, пан Шрюбберс там?
— Він воліє сам вести справи з клієнтами, — пояснив сержант.
— Це ви добре придумали: дорожня пригода… — схвалив Бонне. — Отже, версія залишається тою ж, панове, ми розслідуємо дорожню пригоду. І я ніякий не комісар, а експерт… Це виправдає мою неможливу вимову…
Власник контори пан Шрюбберс був схожий не на солідного комерсанта, а на гаражного слюсаря. Сидів не в конторі, а вештався по гаражу в досить-таки засмальцьованому комбінезоні. Всюди совав свого носа, лаявся з механіками і, здається, знав хвороби кожної з півста своїх машин, починаючи від простого і надійного «фольксвагена» і кінчаючи розкішним «понтіаком» останнього випуску. Був допитливий і, певно, проаналізувавши розмову з сержантом, дещо зрозумів, бо мовив одразу:
— Я сам обдивився той «крайслер», панове, і клянусь честю, він не був в аварії. Навіть подряпинки на ньому нема. Ви можете самі переконатися в цьому… — шмигонув у вузький прохід між машинами і поманив звідти поліцейських. — Ось цей «крайслер», прошу, можете хоч обнюхати його, нічого не знайдете.
Бонне обійшов навколо красивого двоколірного — спіла вишня і слонова кістка — лімузина.
Гарна машина, ошатна, як лялечка, в такій добре їхати кудись до моря з вродливою молодою дівчиною. Зітхнув, уявивши себе за кермом — чорт, і комісарові поліції не чуже все людське! — і поспішив запитати Шрюбберса:
— Ви, звичайно, реєструєте прізвища клієнтів?
Той почав пояснювати:
— Ми надаємо машини тим, хто має…
— Я знайомий з умовами видачі автомобілів напрокат, — перебив його Бонне. — Ви пам'ятаєте клієнта, котрий останній їздив на цьому драндулеті?
— У мене нема драндулетів, — образився Шрюбберс. — Цей «крайслер» коштує…
— Пробачте, це справді гарна машина.
— Отож, — блиснув очима хазяїн, — і тому її беруть люди, у котрих є дещо тут… — вказав пальцем на кишеню піджака. — Та я й сам не дам її якомусь жевжику. Після розмови з сержантом я зазирнув у свою книгу, панове, хоча, власне, міг би цього не робити… — зсунув на потилицю берет. — Тут ще трохи залишилось, і пам'ять не підводить… Я знав, «що поліція цікавитиметься тим клієнтом, — сержант надто вже ходив околясом. Але ми також не в тім'я биті, розуміємо, що до чого. Цим «крайслером», панове, користувався пан Вейзенфельс. Йоахім Вейзенфельс, підданий Іспанії, турист, який, мабуть, вирішив помилуватися нашими Альпами. Чудовий відпочинок, панове, можу порекомендувати гарний пансіонат у Штірії. Чисте повітря, смачна їжа і всі» красоти…
Бонне кинув на Шрюбберса такий погляд, що потік його красномовства миттю вичерпався.
— Скільки кілометрів намотав цей Вейзенфельс?
— Вісімсот вісімнадцять.
— Не так уже й багато… — промимрив Бонне під ніс і потягнув на себе дверцята «крайслера». — Машину мили? — обернувся до Шрюбберса, хоча і без того було ясно, що над «крайслером» попрацювала не одна пара рук.
— У мене поки що гараж, а не бордель! — буркнув хазяїн. — Спробували б поставити на місце брудний апарат…
Комісар заліз в автомобіль. Сів, вдихаючи специфічний запах нової машини. Справді, Шрюбберс полюбляє порядок і, видно, примушує своїх робітників мало не вилизувати автомобілі. І все ж на всякий випадок попросив Кноля:
— Гляньте, чи нема відбитків пальців…
Той заходився біля вікон, обпилив кермо. Бонне обмацав сидіння, зазирнув під них.
— Чистите машини пилососом? — запитав Шрюбберса. — Так я й знав… — чи то схвалив, чи то засудив. — Відчиніть, будь ласка, багажник.
Запасне колесо, комплект інструментів… Більше в багажнику нічого й не повинно бути. Для чогось комісар поліз за колесо, витягнув заводну ручку, насос.
— Шина не спускала? — обернувся раптом до Шрюбберса.
Той знизав плечима і покликав слюсаря. З'ясувалося, що запасне колесо справді монтували.
Бонне відкрутив гайку, що тримала запаску, підняв колесо. Порожньо. Лише в щілині шматочок брудної газети. Комісар потягнувся за ним, висмикнув, покрутив, згортаючи в трубочку. Запитав у слюсаря:
— Пам'ятаєте клієнта, який здавав вам цього «крайслера»?
Той кивнув, не задумуючись. Не міг забути: клієнти, котрі беруть напрокат машини такого класу, як правило, дають не менше п'ятдесяти шилінгів чайових, а цей витяг лише, десятку із чудового, товстого, набитого грошвою бумажника; клятий скнара, пошкодував п'ятдесят шилінгів — і це не дивлячись на те, що довелось монтувати колесо. Коли б ці люди, мабуть поліцейські, запитали зараз, чи не підозрює він рожевощокого клієнта у вбивстві, підтвердив би, не вагаючись.
Бонне відкликав слюсаря вбік і попросив:
— Чи не могли б ви пригадати, що казав вам той клієнт?
Той полохко шаснув очима.
— Пан з поліції?
— Цей клієнт мені одразу видався підозрілим, — зашилив слюсар губи у догідливій посмішці. — От такий бумажник, — показав руками, перебільшивши вдвоє, — і очі бігають. Напевно, аферист…
— Костюм гарний?
— Темно-зелений у дрібну клітинку. Щойно від кравця…
— У вас чудова пам'ять, — підохотив Бонне. — Можу посперечатися, що ви не забули навіть колір його капелюха.