Дияволи з "Веселого пекла"
Шрифт:
— Невже не можна було причинити двері, — вказав на світло, що падало в коридор з кімнати.
— Підняти мостини можна було тільки з боку дверей, — пояснив Ангель. — Довелося відчинити їх. Але ж ми не знали, що ви повернетесь так рано.
— У старого якийсь біс вселився. Та ну його під три чорти! — відмахнувся Хетель. — Не гаятимемо часу!
Вони попрацювали ще з годину, поки добралися до контейнерів. Б'ючи ломом, Грейт поминав недобрим словом Штайнбауера — так було легше працювати. На-решті він зловчився і, підклавши лом під свинцевий ящик, підважив. Ангель і Хетель ухопилися за контейнер і поставили на-попа.
— Ну-бо, стара гвардіє, — наказав Грейт, — я беру спереду, а ви вдвох ззаду. Подужаєте?
«Стара гвардія» подужала через силу, правда, на вузьких сходах було незручно і кілька разів зупинялись, та все ж, зрештою, обережно поклали контейнер біля вхідної брами.
— Спочатку перетягнемо все сюди, — наказав Грейт, який непомітно взяв на себе роль розпорядника, — потім підженемо машину і одразу повантажимось. Я з Вольфгангом піду по труп, а ви, Франц, наведіть «порядок» у квартирі. Тільки обережно, не залишайте відбитків пальців. І взагалі, щоб усе було природно…
Ангель не заперечував: справді, Грейтові прийшла непогана ідея — поліція мусить, хоча б попервах, попасти на цей гачок.
Почав з обстеження письмового столу Ціммера. Приємно мати справу з акуратною людиною — в шухлядах ідеальний порядок: окремо документи, гроші, листи… Побіжно переглянув листування — старий мав справу тільки з лабелістами. Подумав: навряд чи людина, знайшовши скарб, думатиме про цей мотлох? Гроші й документи забрав, витяг з комода випрасувані сорочки й білизну, зняв з вішалки плащ і капелюх. Подумав трохи і відчинив шафу, де зберігалися наклейки. Співробітники, знаючи діла цього старого і побачивши, що нема частини колекції, свідчитимуть, що саме бібліотекар пограбував тайник і втік: справді, хто із злодіїв спокуситься на такий мотлох? Відібрав з ящичків наліпки, запхавши їх у портфель Ціммера, — до речі, буде гарний подарунок синові…
Ангель залишився задоволений справою рук своїх і вийшов у коридор. Грейт із Хетелем тягли контейнер, і Вольфганг лаявся крізь зуби, проклинаючи недалекоглядних колег своїх, котрі не здогадались упаковувати золото в ящики принаймні вдвоє менші. Ангель підхопив край контейнера — втрьох вони швидко донесли його до дверей.
Коли Грейт, обережно відімкнувши браму, визирнув на вулицю, була глупа ніч. Сіяв дрібний дощ, і в цій частині міста, не вельми-то й людній удень, ані душі. Кларенс пропустив Ангеля, вислизнув за ним сам.
— Поставите машину впритул, — показав, як треба ставити, — колесами на тротуар, аби лише відчинилися дверцята.
Ангель кивнув.
Грейт, трохи хитаючись, немов підпилий перехожий, пройшов до рогу, визирнув. Нікого. Що ж, в цьому районі — ні барів, ні пивних, суцільні музейні хащі, і може випадково трапитися лише якась пара закоханих чи невгамовний турист. Та навіть закохані навряд чи блукатимуть під дощем.
Мотор «опеля» загарчав за спиною, і Грейт попід будинком перебіг назад до бібліотечної брами.
— Перелізьте на заднє сидіння, — наказав пошепки, — я сам вантажитиму контейнери, ви прийматимете їх.
Він підняв стокілограмовий ящик, мов лялечку, обійняв його і навіть підкинув трохи. Сам подумав: «Мов лялечку», — і пригадав, як Ангель сказав колись, що вони самі — «веселі лялечки». Ні, тепер уже не веселі, а «золоті лялечки», лялечки з щирого золота, а це трапляється не так уже й часто, щоб людина мала золота більше, ніж важить сама.
Ця думка розвеселила й надала сили — поклав контейнер у машину справді, як лялечку, шепнувши Ангелю:
— Я сам тут упораюсь. Підженіть «фольксваген» і дивіться, щоб нікого не було. В разі чого, кашляніть.
Поки Ангель ставив впритул до «опеля» маленький «фольксваген», Грейт устиг завантажити в передню машину чотири ящики.
— Один — у «фольксваген», — сказав.
Ангель хотів заперечити, та, зустрівшись очима з полковником, осікся. Справді, чому в його машину лише золото, а Грейтові труп?
— Подивіться, — Кларенс мотнув головою праворуч, — чи нема там когось. Не вистачало, аби побачили…
Ангель сягнистою ходою сковзнув попід будинком, не звертаючи уваги на дощові патьоки, що лилися з даху. Визирнув за ріг і махнув заспокійливо рукою.
Грейт засунув тіло старого поміж переднім і заднім сидінням, прикрив плащем і лише тоді дозволив Хетелеві залізти у «фольксваген». Замикаючи браму, згадував — чи все зроблено там, усередині, і чи випадково не забули чого? Розумів: коли й згадає про якийсь недогляд, навряд чи вертатиметься — ним уже оволоділо прагнення, притаманне, мабуть, усім злочинцям і відоме у карному світі під назвою «рвати кігті», прагнення якомога швидше залишити місце злочину.
Подав сигнал Ангелю і сів за кермо «фольксвагена».
Вони вже проминули перші квартали центру, а Грейт усе згадував, чи не схибили десь. Він сам затер усі сліди, зібрав інструмент, роздивився на сходах, чи нема крові. І в кімнаті Ангель зробив гарно — легкий безлад, викликаний нагальним від'їздом: брудна сорочка на спинці крісла, розкидане взуття та поспіхом забуті чисті шкарпетки…
Так, усе чудово, навряд чи може бути краще в їхньому становищі. Тепер лише позбутися трупа…
Як і домовлялися, за містом він просигналив фарами «опелю» і обігнав його. Тепер Ангель повинен був їхати за «фольксвагеном»: Хетель знав прекрасне місце — глибоке озеро за півкілометра від дороги, круті береги, і якщо вони не знайдуть каменя, котрий можна прив'язати до ніг Ціммера, то можна буде розбити один контейнер. Свинцевий ящик — достатня вага, щоб навічно втримати старого телепня на дні.
Перепитав у Хетеля:
— То, кажете, третій поворот праворуч? Зараз ми під'їжджаємо до нього. Відразу починається гай, це тут? — Діставши ствердну відповідь, лайнувся — Чорт, знаєте ж, що нічого не варті без окулярів, бережіть їх! Наступного разу й голову загубите, а замовити її — трохи важче.
… Весь наступний день відсипалися. Після обіду розбудив їх слуга Хетеля, який приніс вечірні газети.
— Цікаво, — схопив усі разом Ангель, — зараз ми дізнаємось, що пише преса.