Дияволи з "Веселого пекла"
Шрифт:
«Швидка допомога», — запропонував Серпи..
«Ех — махнув рукою дід, — там усього кілька старих машин. На температуру не поїдуть. Та й звідки подзвониш?»
Тоді в Києві ще не було телефонів-автоматів, правда, Сергій міг збігати у школу, але знав, що все це однаково нічого не дасть.
Дід перехрестився.
«На все божа воля», — мовив серйозно, і ця серйозність якось протирічила його тверезим міркуванням про швидку допомогу. Сергій відчув це, та не мав ні часу, ні бажання дошукуватися причини цього протиріччя — сів поруч з дідом і притиснувся до старого: сам ще шукав захисту.
Дід
Певно, дід розумів його, бо не втішав, наче й не помітив, продовжував молитися, лише рука, якою пестив онука, ледь-ледь тремтіла.
Грюкнули двері, й хлопчик підхопився: мати.
На кухні загриміли судки. Мати приносила з роботи обід — на себе й на сім'ю: по півтарілки супу й кілька ложок каші чи затерухи з кукурудзяного борошна, заправлених рослинним маслом.
Всі завжди з нетерпінням чекали обіду, Сергій ковтав усе за кілька секунд і дивувався дідові: як можна так повільно жувати, коли маєш справу з такими ласощами! Правда, якось на травневі свята матері видали по картках м'ясо — шматок справжньої яловичини; вона зробила котлети — колись Сергій їв котлети, та це було колись, і він не пам'ятав навіть їхнього смаку; тепер же котлети лежали на пательні, шкварчали і дивно, неземно пахли — такий аромат міг бути лише в раю, Сергій і досі пам'ятав його: варто було заплющити очі, як бачив котлети, що шкварчали у гарячому салі, — рот заповнювався слиною і запах — боже мій, який запах! — дражнив ніздрі.
Мати гукнула Сергія з кухні. Знала, що він дома, не міг десь вештатись — обід був головною подією дня; Петько, молодший син, ходив зустрічати її на трамвайну зупинку і ніс судки, намагаючись ступати обережно, щоб не вилилась жодна краплина. Сергій знав: Петько зараз сидить на табуретці й чекає, поки старший брат розпалить примус. Він сидітиме так весь час, слідкуючи за тарілками й каструлями, терпеливо й непорушно, — тільки в очах прохання — швидше…
Мати сама зазирнула до кімнати.
«Двічі кликати тебе? — пригримнула сердито, та, побачивши синове обличчя, затривожилась: — Що?..»
Сергій показав очима на ліжко, і мати схилилась над сестрою.
«Тридцять дев'ять і чотири…» — пояснив Сергій. Мати, здається, не почула його, тримала руку на сестриному чолі, біля куточків губ у неї пролягли дві зморшки, глибокі зморшки, які видовжили материне обличчя і одразу зробили його втомленим і некрасивим.
«Надюню, — шепотіла, — дитинко моя! Надюню!» — пестила дочку пальцями по гарячій щоці, та Надя не відчувала материної ласки, лежала, заплющивши очі й зціпивши зуби, з якимось упертим виразом на обличчі, наче розсердилась на весь світ і не хотіла ні чути, ні бачити нікого.
«Лікаря! — відірвалась від Наді мати, та одразу зрозуміла, що не так уже й просто знайти зараз лікаря. — Аспірин є?» — обернулась до Сергія.
«Так».
«І намочи рушник під краном».
Холодний компрес трохи допоміг дівчинці — вже не кидалася, але й не приходила до свідомості. Мати, забувши про обід, сиділа поруч неї на ліжку, тримала за гарячі рученятка, буцімто могла цим допомогти дочці.
Дід вийшов з свого кутка.
«Що робитимеш?» — запитав.
Мати схилилася над ліжком.
«Що робити? — перепитала, і якась безнадія чи то втома прозвучала у неї в голосі. — А що я можу зробити? Завтра прийде лікар, сьогодні все вже зачинене».
«Бог милостивий!» — сказав дід, і раптом Сергій збагнув, що сестрі справді погано і дід давно знає це і тривожиться, переживає, та нічого не може вчинити, покладається лише на волю божу, на те, що дитина переборе хворобу, певно, він справді вірить, що Всевишній може зазирнути в їхню кімнату й зняти з Наді хворобу, тому й молиться…
А мати?
Мати сиділа на ліжку згорбившись: видно, злякалась і розгубилась. Сергієві на мить зробилося шкода її, та раптом Надя заворушилася й знову почала марити, мати приникла щокою до голого плеча дитини й заплакала. А дід стояв над ними й хрестився: завчено — розмашисто й твердо.
Сергій стояв і дивився, як хреститься дід, — бачив це вже тисячу, а може, й більше разів: дід притискав пальці до чола так, що на шкірі на секунду чи дві залишалась біла плямка, ця плямка була завжди для Сергія свідоцтвом дідової щирості, та сьогодні вона викликала роздратування і навіть протест. Надя марила, і, певно, їй було боляче, — слід щось робити, невже найкращий вихід — просити допомоги в бога?
А в кого?
Сергій думав лише мить. Непомітно вислизнув з кімнати і ледь не наштовхнувся на молодшого брата, який сидів посеред кухні на табуреті. Петька чекав обіду; мабуть, минула лише хвилина чи дві, як повернулась мати, а здавалося — давно, Сергій навіть здивувався, що брат чекає на обід, сам забув про голод, може, вперше за останній час; завагався лише на секунду (Петько навряд чи зуміє сам розпалити примус), та не зупинився.
«Налий собі!» — розпорядився і вже забув і про Петька, і про примус, в який слід було долити гасу, переліз через паркан, аби скоротити шлях, і чимдуж побіг до трамвайної зупинки.
Трамваї ходили рідко, були переповнені, та Сергій усе ж пристроївся на східцях, міцно тримаючись за поручень. Третій номер ішов від Лаври до Хрещатика, правда, Хрещатик перейменували на проспект Воровського, але всі продовжували називати його Хрещатиком.
Трамвай скрипів; Сергія втиснули на площадку, це не входило в його розрахунки, не мав п'ятнадцяти копійок на квиток — затиснувся в куток спиною до кондукторки, заховався за гладку грудасту жінку, принишк; зрештою, його все одно не висадили б — хто зупинятиме переповнений трамвай заради одного «зайця»? — просто боявся язикатих київських кондукторок: як почнуть соромити, провалюйся крізь землю.