Дияволи з "Веселого пекла"
Шрифт:
Міна відбивався, дряпався, нарешті йому вдалося схопитися за Сергія — почувся тріск, наче рвалося щось, на мить Сергій побачив налякані Пащині очі: Міна дивився кудись униз, губи в нього сіпалися.
Сергій відштовхнув його, і Пашка одразу дременув до свого ґанку. Будучи вже у безпечній зоні, не зупинився, як завжди, щоб показати язика чи кинути щось образливе, сковзнув у двері й причинив їх за собою.
— Наївся, гад! — вигукнув Сергій. Нагнувся, щоб підібрати книжки, й сів у кучугуру: пола нового пальта, починаючи від кишені й мало не до низу, висіла, і з неї якось зовсім по-сирітськи виглядала вата.
Мати, глянувши на обнову, не витримала й заплакала. Та, побачивши злякані Сергієві очі, нічого не сказала й сіла штопати. То було не останнє штопання: драп за довгі роки, що пролежав у скрині, зіпрів, і пальто, як не намагався Сергій носити його обережно, весь час лізло. І все ж прослужило до весни.
Але тепер було літо, Сергієві Минуло тринадцять, і він, мабуть, уперше за все своє, як він вважав, довге життя відчув і свою відповідальність за долю сім'ї.
Дід не йшов у рахунок. Дід народився ще за кріпацтва і перевалив через вісімдесятирічний рубіж. Він мало не завжди лежав у темному кутку за буфетом і молився.
Сергій іноді сердився на діда за те, що колись той став священиком, та по-справжньому сердитися на старого не міг: м'яка і розумна людина, дід навчав їх усіх грамоти і розповідав багато цікавого. Колись він був народним учителем. Йому, кріпацькому синові з Полісся, де перебивалися переважно картоплею, нелегко далося це — першим учнем закінчив церковнопарафіяльну школу, сидів на хлібі й воді, а вибився в учителі — і раптом прийняв священицький сан. Мати казала, що зробив це не заради матеріальної вигоди. Дід одержав парафію в маленькому, бідному, забутому богом поліському селі й був переконаний, що, несучи слово боже, хоч трохи полегшить поліщукам їхнє вбоге й безпросвітне життя. Нарівні з селянами ходив за плугом і вважався на селі зовсім своєю людиною.
У двадцятих роках церкву на селі закрили, — дід не переніс цього, зрікся сану і переїхав до дочки в Київ доживати віку в темному закуті за буфетом. Він був переконаний, що нова влада зробила помилку, відкинувши християнське вчення, але не проклинав цю владу, як багато інших попів, жив у якомусь самим собою створеному світі і намагався посіяти зерно Христової віри лише в душі онуків. Ще малим — до школи — Сергій знав Ветхий завіт і багато молитов, і попервах у школі йому було важко, та скоро почав розбиратися, що до чого, іноді насмілювався навіть вступати в суперечки з дідом. Несподівано на захист сина постала мати — жінка надломлена життям (чоловік її помер, залишивши з трьома дітьми).
«Нехай живуть, як знають, — вирішила. — Щоб не проклинали нас з тобою потім…»
Отже, дід в рахунок не йшов, єдиним мужчиною в сім'ї був він, Сергій, і це позначалося на всьому, починаючи з пиляння дров і кінчаючи добуванням їжі. Оця проблема — добування їжі — часто турбувала його. Жили вони важко, мати одна заробляла на всіх, а скільки могла заробити, працюючи статистиком у транспортній конторі? Хліба не вистачало, і навіть вишневі кісточки, які Сергій затискав у спітнілій долоні, були також їжею.
Він повертався з Дніпра додому й натрапив на людину, яка їла вишні з паперового кулька. Чоловік стояв біля дерев'яних сходів, що вели круто вниз до Ланцюгового мосту, й ліниво випльовував кісточки. Весь тротуар навколо нього був у жовто-червоних великих кісточках — чоловік їв гарні вишні.
Сергій відійшов і сів під деревом, вичікуючи.
Чоловік постояв трохи й рушив до міста, і тоді хлопчик швидко-швидко почав збирати кісточки. Вийшло більше, ніж жменя, — Сергій зірвав великий лопушиний листок і загорнув кісточки в нього. Поспіхом піднявся до скверу, де поміж кущами мав затишне місце, і почав рахувати здобич. Налічив сто тридцять сім кісточок, підклав до них назбирані ще раніше півтора десятка сливових і п'ять абрикосових. Вишневі розділив на три — на його долю вийшло сорок п'ять, подумав трохи і взяв собі ще абрикосову: якщо стерти в неї край і виколупати шпилькою через дірку зернятко, виходить непогана свистулька.
Сергій розбивав цеглиною кісточки акуратно, щоб не розтрощити зерно, лише іноді рука зраджувала, і тоді, наслюнявивши пальця, вибирав до крихітки з-поміж твердої шкаралупи гіркувату, але смачну м'якіть. Шкода, що мало, розбив ще дві, це, вирішив, буде справедливі), адже сестрі й братові дістануться ще сливові й абрикосові. Підтягнув труси і, міцно тримаючи лопуха з кісточками, побіг додому.
Сестра лежала в ліжку і байдуже дивилася на Сергієве підношення. Очі її, великі, сірі, вирласті, наче затягла якась плівка, вони були голубуваті й спокійні, як у діда, і саме цей спокій завжди метушливої дівчини налякав Сергія. Він доторкнувся до її чола і злякався ще дужче: у сестри була висока температура. Незадоволено хитнула головою і. застогнала.
Сергій глянув на стінний годинник, придбаний ще за давніх-давен дідом: за півгодини прийде мати, вона знає мало не всі дитячі хвороби і щось зробить, аби сеструньці полегшало.
Дід стогнав за буфетом і щось шепотів. Спочатку Сергійко хотів звернутися до нього за порадою, та вирішив, що навряд чи старий допоможе чимось. Та й взагалі, хто, крім матері, може допомогти?
Він сидів біля ліжка, тримаючи гарячу руку сестри. Може, про щось думав, а може, й ні — рахував її пульс, дивуючись, як швидко б'ється кров у такому маленькому і кволому тілі: пульс переганяв хвилини мало не вдвоє, він перегукувався у Сергієвих вухах з ударами маятника — так, як перегукуються дзвони під час відправи: великі б'ють солідно, з рівними інтервалами, вони наче відчувають свою незалежність від усього світу, а малі біжать за ними, немов хлоп'ята, переганяють, обертаються, зазирають в обличчя і знов дріботять вперед — метушливі й тривожні…
Раптом сестра мовила голосно й спокійно:
«По п'ятнадцять копійок за букетик… Гляньте, які гарні квіточки… жовті й голубі…»
Сергій зиркнув збентежено: про що вона? Та дівчина шепотіла вже щось зовсім незрозуміле, губи в неї сіпались. «Марить», — зрозумів хлопчик.
«Фіалки!.. — нараз вигукнула сестра, — Пахнуть… дивіться, які гарні фіалки…»
Тепер Сергій знав, що тривожить її.
Вчора сестра з молодшим братом назбирали на дніпрових схилах квітів — ну, які ростуть квіти понад рікою? — звичайні, невибагливі: жовтеці, кульбаби, дрібні фіалки… Дітлахи зробили букетики й стали з ними на вулиці. П'ятнадцять копійок за букетик, хіба це багато? Та люди проходили мимо байдуже, мало хто звертав увагу на малечу з квітами: в кожного свої турботи і кому потрібні невибагливі фіалки?
Сестру так схвилювало це, що вона вдома склавши непродані букетики в один великий, сиділа й плакала над ним: від жалю до самої себе, до квітів і, певно, від ураженого дитячого самолюбства.
«Жовті квіти… — шепотіла зараз. — Квіти не топчуть…»
Сергій знову поклав руку на її чоло — температура ще піднялась. Зазирнув за буфет..
«Діду, га, діду, — погукав тихенько. — Надя гаряча… Чуєте?»
Старий сів на ліжку.
«Знаю, — відповів, — та що робити? В поліклініку пізно, а на лікаря нема грошей».