Дияволи з "Веселого пекла"
Шрифт:
Бонне втупився у Клюпфеля. Той мовив іронічно:
— А ви не припускаєте, що дружина висадила їх у селищі? Я ж казав, вона збиралася зазирнути у магазини…
Комісар нічого не відповів. Стояв напроти Клюпфеля, бачив, як той не може приховати торжества, і думав, що сьогодні вони програли і що взагалі пошук ускладнюється — відтепер Ангель і Грейт знають: поліція натрапила на їхній слід, і вживуть заходів, аби замести його.
Хетель залишив автомобіль на платній стоянці і пішов до ресторану «Райський куточок» пішки. Навіть пишномовна назва не рятувала цю паскудну харчівню, і Хетель подумав, що з задоволенням залишив би, коли б мав, у темнуватому залі пекельну машинку, аби поцокала трохи і рвонула під три чорти — і шахраюватого хазяїна-макаронника з Рима, і бруднуваті столики, і підозрілих відвідувачів. Так їм і треба, якщо не поважають свої шлунки і задовольняються кухнею сеньйора Модзолетті!
Та все ж ішов і знав, що їстиме і бульйон, який нагадував сечу, і жорсткі, мов підошва, лангети. Таких він не їв навіть у тюрмі, там йому подавали те, що замовляв, та й узагалі в тюрмі служили непогані хлопці, котрі, як і всі, любили гроші і з якими завжди можна було домовитися.
Зітхнув і подумав, що все-таки на волі краще, і біс з ними, лангетами Модзолетті, зрештою, він їстиме їх лише вдруге і, дай боже, востаннє.
Пан бібліотекар чи, як він сам себе називав, хранитель рукописів зальцбурзького архієпіскопства, Георг Ціммер ще не з'явився, і Хетель зайняв його улюблений столик — у кутку, де взимку не продувало, але звідки видно усю площу перед рестораном.
Георг Ціммер любив їсти не поспішаючи і роздивляючись, що робиться на вулиці. Власне, під час обіду та вечері він тільки й спілкувався з зовнішнім світом. Усе своє свідоме життя пан Ціммер проводив наодинці з книжками і був цілком задоволений своєю долею. До жінок ставився байдуже і жодного разу не всміхнувся навіть найвродливішій офіціантці «Райського куточка» Еммі, яка ось уже три роки постійно обслуговувала його.
Георг Ціммер над усе в світі ставив стародавні манускрипти, а серед їх авторів не було жінок, — і це визначало від початку й до кінця його лінію відносин із жіноцтвом. І до грошей бібліотекар був байдужий. Платні йому цілком вистачало на найкращу їжу в «Райському куточку», а також на костюм раз на два роки та різні дрібниці. Квартиру мав службову — кімнату над підвалом, де зберігалися рукописи. Це задовольняло і адміністрацію, яка економила на платні сторожу, і його — коли б не прогулянки до «Райського куточка», Георг Ціммер тижнями не виходив би з замка.
Здавалося, завоювати довір'я Ціммера неможливо. Та все ж слід було або добирати ключ до нього, або зовсім прибрати старого — іншого виходу ні Ангель, ні Грейт не бачили, бо в одній із кімнат нинішнього книгосховища Штайнбауер у свій час обладнав тайник.
Усі троє — Ангель, Грейт і Хетель — обговорювали варіант за варіантом, відкидаючи їх. Ідеальним було б, звичайно, увійти до Ціммера в довіру, дістати ключ і вночі, коли старий спить, розкрити тайник і вивезти золото. Вдень у підвали соватися безнадійно: у Ціммера четверо чи п'ятеро помічників, туди-сюди швендяють різні любителі старовини, яким навіть запах пергаментів, певно, приносить задоволення.
Ангель і Грейт безвиїзно сиділи в Альт-Аусзее, маленькому містечку під Зальцбургом, де у Хетеля була приватна школа. Мешкали в Хетелевому особняку — ніхто не знав про них, крім старої служниці та Петера — есесівця, охоронця і правої руки Хетеля, який колись служив під началом штурмбанфюрера і мало не молився на нього.
Повідомлення про те, що поліція натрапила на їхній слід в Австрії, не на жарт схвилювало Ангеля. Особливо розлютився він, коли дізнався, що детективи приїжджали на двоколірному «крайелері», котрого вони з Грейтом брали напрокат. І все через полковникову пихатість. Грейт, коли побачив «крайслера», мало не вмер — остання модель, саме така, про яку мріяв. Обійшов навколо автомобіля, сів за кермо і не захотів виходити. Ангель підрахував, що за прокат «крайслера» доведеться платити вчетверо дорожче, ніж за «фіат» чи «фольксваген», та Грейта наче гездь укусив. Заявив уперто:
— Я доплачу свої, коли ви вже такий скупий! І ось маєш…
Ангель, правда, не знав, яку роль відіграв «крайслер» у їхньому викритті, та диму без вогню не буває, і поліцейські недарма підкотили до «Чорного дрозда» на двоколірному красені. Слава богу, що хазяйка готелю вчасно розкусила цих суб'єктів.
Фрау Клюпфель відвезла їх тоді до автобану, де вони зупинили попутну машину і доїхали до Зальцбурга. Там пересіли в таксі, на якому дісталися до села по сусідству з Альт-Аусзее. Фрау Клюпфель за цей час подзвонила Хетелеві, і той зустрів їх у бірхалле. Звідси до приватної школи Хетеля — десять хвилин їзди. Дочекалися темряви, аби жодні цікаві очі не побачили, що у власника школи гості. Зрештою, коли б хто-небудь і підгледів, також не страшно — до Хетеля іноді заїжджали старі товариші, та й репутацію мав в окрузі солідну, але береженого, кажуть, і бог береже. Саме тому вони одразу вирішили, що Ангелю і Грейту не варто висовувати носа з будинку і що бібліотекарем повинен зайнятися сам Хетель.
Наступного ранку він поїхав до Зальцбурга. Ні в кого не могло викликати жодної підозри те, що директор школи цікавиться бібліографічними рідкостями, і він цілий день просидів, гортаючи сторінки манускриптів і приглядаючись до Ціммера та його співробітників.
За два дні Хетель більш-менш вивчив розташування приміщень книгосховища і встиг познайомитися з його працівниками. З кількома заводив розмову про Ціммера і переконався, що всі з повагою ставляться до шефа й схильні не помічати його дивацтва. Власне, вирішив Хетель, усі тут трохи не сповна розуму. Він вибрав хвилину і звернувся з якимось питанням до самого Ціммера, але той не сприйняв його всерйоз і спровадив Хетеля до свого помічника. Єдине, що вдалося встановити за ці два дні, що Ціммер — надзвичайно пунктуальний і виходить із бібліотеки лише тричі на день — до «Райського куточка». І ще (це йому, сміючись, розповів один з бібліотекарів): у їхнього шефа є пунктик — він лабеліст.
Хетелю незручно було уточнювати, що це таке лабеліст, він лише запам'ятав це хитромудре слово та засміявся й підморгнув бібліотекареві: ось, мовляв, який старий, ніколи не чекав від нього такого, та й хто б міг подумати? Але в душі зрадів: лабеліст — це, напевно, член якоїсь секти чи, дай боже, аби справдились його підозри, таємничого товариства розпусників. Коли це так — Ціммер у них у кишені, він сам відкриє їм двері та ще й допомагатиме вантажити контейнери…
Посидівши ще трохи для годиться, Хетель побіг у нормальну бібліотеку, щоб зазирнути в довідники. Знайшов потрібне слово й розчаровано закрив книгу. Розмріявся і приготувався взяти старого голими руками, а лабеліст, виявляється, колекціонер, збирач звичайнісіньких готельних наклейок на валізи чи на скло автомобілів.
І чого люди тільки не збирають? Божевілля, пошесть XX століття!
Увечері, розповідаючи про це, здивувався, чого Ангель так зрадів, що навіть засовався на стільці. Нерозуміюче зиркнув на нього, але той нічого не став пояснювати і тільки попросив:
— Замовте мені телефонну розмову з Цюріхом… Хоча не треба телефонних розмов, краще дамо телеграму і бажано не з Альт-Аусзее. Негайно!.. Заводьте свій автомобіль, Вольфганг, бо справа нагальна: не терпить зволікання!
Присунув до себе клаптик паперу й почав щось швидко писати.
На вашому місці я б розповів… — почав невдоволено полковник, та Ангель тільки відмахнувся. Закінчивши писати, підсунув аркуш Хетелю. Лише тоді пояснив:
— Мій син — також лабеліст. Ми зателеграфуємо йому, і він надішле нам дві-три сотні гарних наклейок, тоді ви, — звернувся до Хетеля, — маючи на руках таке, вибачте на слові, багатство, спробуєте познайомитися з цим старим козлом Ціммером. Брешіть йому все, що завгодно, міняйтеся наліпками — серце колекціонера м'яке, мов віск, і за день-два ви станете найліпшими друзями!