До катастрофи лишалося кілька секунд
Шрифт:
— А мотиви? Просто жорстокість, садизм маніяка чи якась певна мета?
— Гадаю, певна мета.
— Звідки тобі це відомо?
— Це не має значення. Головне, запобігти небезпеці.
— Як це можна зробити?
— Затримати автобус до десятої вечора.
— Який автобус?
— Я не знаю. Шукайте.
— Хто ти? Як тебе звуть? Давай зустрінемося. Треба серйозно поговорити. Якщо це не жарт, і йдеться про життя людей, і ти щось знаєш, ти мусиш, ти повинен…
— Я не можу.
— Прошу тебе… Дуже
Хлопець не відповів, поклав трубку. Пікнув короткий сигнал.
Капітан увімкнув диктофон і двічі прослухав записану розмову.
На жарти це було не схоже. Хлопець говорив схвильовано, щиро.
Але на питання, чи це він писав листа, не відповів. Од зустрічі категорично відмовився. Що це має означати?
Найвірогідніше — боїться. Якимось чином йому стало відомо про підготовку терористичного акту; може, він навіть і член злочинної групи, але у хлопця заговорила совість і він вирішив запобігти катастрофі.
З розмови можна зробити висновок — щодо автобуса, який буде проїжджати о десятій вечора тринадцятий кілометр Південного шосе, готується терористичний акт.
Місце обрано відповідне — безлюддя, кущі, поворот, місток, автобус уповільнює швидкість. І час підходящий — вечір…
Отже, перше завдання — з’ясувати: які автобуси проїжджають тринадцятий кілометр о десятій вечора.
Про поїздку сьогодні до Троянди — годі й думати.
Треба їхати на Південний автовокзал.
Розділ X
«Нічого не збагну!»
Рано-вранці приїхали тато і дід.
Коли Женя з Вітасиком прокинулися, тато з дідом уже стояли на подвір’ї біля криниці і про щось балакали з бабою Секлетою.
Побачивши хлопців, баба Секлета замовкла і винувато опустила очі.
Хлопці перезирнулися. Було ясно — баба Секлета уже доповіла і про сержанта Бодню, і про його наказ. Та дід і тато не робили з цього секрету.
— Хлопці, — насупив брови дід, — я вас розумію. Я й сам таким був, шукав пригод. Але кладовище — не місце для прогулянок. Зараз такий час… Злочинність зростає. У нашій газеті майже щодня про це матеріали. І об’яви: «Допоможіть знайти…», «Такого-то числа пішов із дому і зник… Прикмети…». Я не хочу, щоб… Ви мене розумієте?
— Слухайте мене уважно, — суворо сказав тато. — Якщо не хочете неприємностей… Я й тобі, Вітасику, не посоромлюсь… Твій тато мені дозволив… Раджу подумати…
— Вони подумають, — кивнув дід. — Вони хлопці розумні. Та й ніколи їм буде сьогодні займатися цими дурницями. Дай Боже, щоб ми до вечора впоралися. Дивіться, який бур’ян! Якщо хочемо, щоб картопля зовсім не стекла, щоб хоч трохи… треба негайно щось робити.
Хлопцям не лишилося нічого іншого, як тільки скрушно зітхнути.
Баба Секлета співчутливо глянула на них і розвела руками — вибачайте, мовляв, але інакше я не могла.
То була каторжна робота — боротися з тими бур’янами. Деревовидні, стовбуристі, вони міцно трималися за землю, дряпалися і навіть, як здалося хлопцям, кусалися. Їх доводилося видирати руками. Ні коса, ні сапка їх не брали. Та й коса у баби Секлети була стара, сточена, благенька — не для таких бур’янів. І, чесно кажучи, ні дід, ні тато косити не вміли. Обидва були городянами.
— Хоч сокирою рубай, — кректав дід, тягнучи із землі чергову бур’янину.
Працювали в брезентових рукавицях. Хлопці, звісно, висмикували ті бур’яни, що менші, але все одно десь години за дві потомилися так, що спини розігнути не могли.
— Може, ми у магазин підемо, щось купимо? — сказав Женя, жалібно дивлячись на дідуся. Дідусь, як і всі дідусі, був поступливіший.
— По-моєму, нам нічого не треба, — сказав дідусь, запитально дивлячись на тата.
Тато, зализуючи навіть через рукавиці поколоті об будяки руки, невдоволено буркнув:
— Нічого нам не треба. Знаю я ваш магазин. Беріть оно сапки і підгортайте картоплю.
Женя був у відчаї.
Він винувато позирав на Вітасика і тільки раз у раз одчайдушно махав рукою.
Це ж його, його найближчі родичі, тато й дід, абсолютно унеможливлювали зустріч із Ноликом! А відтак винен був саме він. Якби не попередження Нолика, Женя б урешті-решт чесно розказав усе діду й татові, і вони, певно, зрозуміли б і відпустили їх. Але розказати було неможливо. І це робило становище безвихідним.
Такого у Жені й Вітасика, здається, ще не було впродовж усього життя. За якихось чотириста-п’ятсот метрів їх чекав загадковий хлопець, а вони не могли зустрітися з ним.
Час минав, тужливий і безнадійний.
Наближався вечір.
— Ну, браття, ми зробили велике діло! — захоплено вигукнув дід, спершись на сапку і оглядаючи город.
— А що! — підхопив тато. — Зовсім інша картина! Молодці, хлопці! З мене могорич.
Тато поліз у сумку з харчами, витяг і урочисто вручив Жені й Вітасику по маленькій шоколадці.
— Спеціально приберіг для такого випадку.
І хоч несподівано отримати в нагороду шоколадки було приємно, гіркоту становища підсолодити вони не могли.
І раптом…
Раптом хлопці побачили Шурика Дармовиса, який ішов вулицею, роззираючись навсібіч і ще не бачачи їх.
Вони кинулися йому назустріч.
— О! Привіт! — вигукнув Шурик. — А я до вас.
— Що? Що таке? — вигукнули Женя й Вітасик, передчуваючи новину.
— Я його бачив!
— Ну!
— І що?!
Шурик глянув на тата й діда, що стояли віддалік, дивлячись на них, і, стишивши голос, сказав:
— Нічого не розумію… Ви що — добре знаєте його?.. Він несподівано з’явився в нас у саду, сказав мені: «Передай хлопцям, що сьогодні ввечері, о десятій…» — і зник. Нічого не збагну…