До катастрофи лишалося кілька секунд
Шрифт:
Розділ XI
У Троянду треба їхати сьогодні
Капітан Горбатюк довго сидів на Південному автовокзалі з диспетчером, аналізуючи графік руху міжміських автобусів. Підраховували, прикидали, які з рейсів минають тринадцятий кілометр о десятій вечора. Але не знайшли жодного. І з тих, що прибувають, і з тих, що від’їжджають. Були такі, що минають тринадцятий кілометр приблизно о двадцять першій тридцять, о двадцять другій тридцять п’ять, о двадцять другій п’ятдесят. А таких, щоб о двадцять другій не лише плюс-мінус п’ять хвилин, а й десять-п’ятнадцять, не було жодного.
— Може, не рейсовий? — сказав диспетчер. — Може, на замовлення?
— Та ні… Не думаю, — зітхнув капітан.
Диспетчер замислився і раптом підняв угору палець:
— Стривайте. Є ще заводські автобуси. Що по суботах-неділях возять заводчан на дачі, на сади.
«Тринадцяте… Що ж це за день? Субота!» — майнуло у капітана.
— Ану-ну! Годиться!
— Тоді давайте глянемо, — диспетчер витягнув із шухляди папірець. — Я тут записав про всяк випадок. Іноді буває треба… Та-ак!.. — він замовк, дивлячись на папірець і щось прикидаючи подумки. От… Останній рейс із Троянди о двадцять першій. Це кілометрів сімдесят п’ять. Ви знаєте, на тринадцятому кілометрі він буде якраз десь о двадцять другій. Влаштовує?
— Думаю, так… Дякую! Дякую! — капітан потиснув руку диспетчеру і вийшов.
Його охопило хвилювання, яке бувало завжди, коли факти починали працювати на версію, що свідчило про правильність обраного шляху розслідування. Хоча певної чіткої версії ще не було, але напрямок уже прозирав.
Троянда! Телефонний дзвінок був, мабуть, звідти.
Капітан глянув на годинник. Була майже дев’ятнадцята, тобто сьома година вечора. Пізнувато. Рейсовий приміський автобус на Троянду вирушав о дев’ятнадцятій двадцять. Прибував у Троянду о двадцятій сорок. І одразу повертався назад. Це був останній рейс. Правда, були ще електрички… Але розкладу капітан не знав. Пізно ввечері між електричками інтервали бувають великі: година-півтори. Отож додому можна втрапити аж о другій ночі.
Службовою оперативною машиною користуватися капітан не хотів. За бензин треба звітувати, а поїздка була начебто не зовсім по роботі. А як-не-як у два кінці понад сто п’ятдесят кілометрів.
Капітан стояв у задумі край шосе.
І раптом біля нього різко загальмували «Жигулі». Горбатюк глянув і не повірив очам. То була машина капітана Попенка.
— Вас підвезти? Десять доларів! — весело вигукнув із віконця його друг. — Що ти тут робиш?
— Ти що — екстрасенс? Знав, що ти мені зараз потрібен як повітря? — сказав Горбатюк, сідаючи в машину.
— Вважай, що так. А що?
— Мені до зарізу треба зараз у Троянду.
— Ех-хе-хе! — похитав головою Попенко. — Глянь на бензин. Я ж на нулі. Не знаю, чи вистачить доїхати додому. А заправитися немає за що… А чого такий заріз?
Капітан Горбатюк стисло розповів другові про події сьогоднішнього дня — про Борю Ультразвука, про телефонний дзвінок, про результати розмови з диспетчером…
— Ясно. Снаряди лягають все ближче. Гадаю, з катастрофою — таки не жарти. Часу лишається все менше. У Троянду поїхати треба, — капітан Попенко почухав потилицю. — Що ж робити з бензином?.. Слухай, а що як побалакати з твоїм диспетчером… Звичайно, це порушення, але… якщо до завтра… певне ж, повірить?
— Ходімо, — рішуче сказав Горбатюк.
Тепер уже потилицю чухав диспетчер:
— Це ж вам літрів п’ятнадцять… а то й каністру…
— Краще каністру, — кивнув Попенко. — Мало що… І для рівного рахунку. Завтра привезу гроші. Слово!
— Та причому тут це… — одмахнувся диспетчер. — Головне знайти. Якби не вечір, не кінець зміни… Ну, посидьте, я спробую… — він вискочив, залишивши їх у диспетчерській.
Якусь хвилину вони мовчали. Потім капітан Попенко спитав:
— Ти думаєш, той хлопець, що дзвонив, і є Тринадцятий Апостол?
— Ні. Щось не схоже, — сказав Горбатюк. — І тон, і лексика не та. А головне — психологічна характеристика… Там зухвалість, цинізм. Тут щира схвильованість, доброзичливість.
— Не виключено, що так і задумано.
— Для чого?
— Щоб ти повірив.
— Взагалі й таке можливо. Хоча інтуїтивно я відчуваю, що хлопець був щирий. Шкода, якщо помилився.
— А як, до речі, з тим «бусиком», що зник?
— Знайшовся. Приїхав. Серед поля, на ґрунтовій дорозі застряв, поламався. А сповістити не було можливості. Гадаю, до крадіжки він не причетний. А от те, що Дармовис, який намагався його «засвітити», несподівано вигулькнув у іншій справі поряд із Борею Ультразвуком, наводить на роздуми. Тому й хочу, не відкладаючи, зустрітися ще сьогодні і з Борею, і з Дармовисом. І взагалі понюхати ту Троянду. Ниточки ведуть явно до неї. А сама атмосфера, мікроклімат місця, де зріє злочин, може дати певний поштовх у розслідуванні. Тим більше часу обмаль.
— Згоден! У Троянду треба їхати сьогодні.
До кімнати, рвучко розчинивши двері, увійшов диспетчер.
— Давайте каністру! Домовився — був у хлопців запас.
— Я завжди казав — поки є на світі добрі люди, з будь-якого безвихідного становища можна знайти вихід, — весело сказав капітан Попенко.
Розділ XII
О десятій вечора…
Першим не витримав дідусь:
— Що там у вас за секрети? Либонь, знову щось неймовірне.
Хлопці перезирнулися.
«Якщо він утаємничив Дармовиса, то, значить, та його засторога: „Не кажіть про мене нічого!“ — стосувалася тільки Бодні. Мабуть, він таки ховається від міліції, — подумав Женя. — І татові з дідом можна розказати. Тим більше, не розказавши, як ми зможемо побачитися увечері о десятій? Нас же просто не пустять. Та й не буде нас тут о десятій. Поїдемо додому. Їм же завтра на роботу».
Тато й дід взяли сьогодні на роботі відгули, щоб попрацювати на городі. Бо в неділю мамин день народження. І в суботу треба буде закупити харчі. А далі чекати з тими бур’янами не можна було. Пропала б уся картопля. Вітасик все це теж розумів.
Тільки Шурик, не знаючи ситуації, розгублено переводив погляд з одного на другого.
— Давай розказуй! — махнув рукою Вітасик.
Женя розповів татові й діду все про загадкового Нолика.
— Гм, — заклопотано мовив тато. — Літає… слідів не лишає… Важезні блоки однією рукою переставляє… Чортівня якась!
— Щастить нам на чортівню! — усміхнувся дід. — Либонь, хлопці мають якусь особливу тонку екстрасенсорну властивість…
— Тату! — благально звів Женя очі на Василя Сергійовича. — Ти ж розумієш, що нам треба, отак-о треба о десятій вечора…