Добло і зло
Шрифт:
— Дараґая Алєвтіна, — закотивши очі горє, питає Рибочка в іпостасі Луначарського, — скажітє-ка, душенька, как вам ета насільствєнная украінізация субтітрав в кінєматаграфічєскіх тєатрах?
— Ах, што ви, Шурачька, ета же нємиспіма! Ета же смерть арт-хауса!
(Відповідно, європейський арт-хаус для Алєвтіни цілком набирає мистецьких якостей тільки з російськими субтитрами. А блокбастери лише з московського прононсу дубляжем, хоча їх вона якщо дивиться, то потайки — мало ж є високоумствєнних блокбастерів на світі…)
Хто
Але Алєвтіна як парціальна особистість (тьху-тьху-тьху, конєшно, від такої шизи) з'являлася в нас не тільки як реакція на злобу дня. На доброту і щирість дня Алєвтіна теж реагувала. Наприклад, стоячи в наших тілах на місточку понад річкою в центральних Кордільєрах і перекидуючись поетичними фразами типу: "Чу! Ангєл пралітєл!" — "Но в Падмасковье вечер тіше", — Шура й Алєвтіна споглядали місцевих людей.
— Гляді-ка, Алєвтіна! — казав Шура. — Папуаси на вєласіпєдах.
— Што, нєужта калєсо ізабрєлі?..
А відпочиваючи в наших же тілах на Карибському морі, вони могли затіяти десь такий діалог:
— Ах, Шура, как маглі ви. Сталь пікантна укутать сваї чрьосла в сіє бєлає, благаухающіє прєдутрєннєй зарьой, лєгкамислєнна-вафельнає палатєнце?!
— Памілуйтє, Алєвтіна, с ваших лі уст магло слєтєть столь вульгарнає слова? "Вафєльнає"?! Фі! Нє магу сіє снєсть. — Він прикривав лоба розчепіреними пальцями, ледь не втрачаючи свідомості.
— До речі, це ідея! — пощезла з мене не Алєвтіна. — Давай собі додому купимо вафельницю! Будемо на сніданок смажити вафлі!
— Круто, давай!
Як бачите, Алєвтіна інколи надихала нас на цілком практичні кроки. Байка, що я ніколи в житті й кави зранку не встигаю випити. Вафлі є вафлі.
НАСИПЬ МНЄ СОЛЬ НА РАНУ, ПАГАВАРІ НАВЗРИД!
Грізлі сидить на підлозі кухні й флегматично крутить у руках давно порожню пляшку від абсента, привезену колись Бабаєм з Праги. Кілька крапель цього міфологізованого напою на дні ще переливається, якщо придивитися. Правда, для того, аби їх дістати і бодай якось відчути абсент давно минулих днів, Ведмедю прийшлося би дістати з пляшки й обсмоктати велетенську комаху невідомого виду. Її, завбільшки з середнього річкового рака, виробники засунули в напій "для надання йому настрою особливої містичності". Або просто так, для краси. Довгі вуса, роги, ноги з якимось клешнями, луска і крила… мілашка. коротше.
Ведмідь чогось рішив собі, що то — богомол. І не дядя, а тьотя — та, котра вбиває свого дядю після спарювання. Щоби не пиздів усім, який він мачо.
— Цинічне самогубство, — каже Ведмідь, — це виїбати самку богомола.
— Зате який, напевно, ахуєнний секс, коли знаєш, що він у тебе востаннє… — мріє Вася.
— І вперше при тому, — відрізає Ведмідь.
— А в декого вже сексу не було два місяці, один тиждень і чотири дні, — кажу я. Навіть не про себе, а так, про "декого" — точно ж є людина, що попаде в цей реєстр. А в мене, хтозна, може й довше сексу не було… Зате була сублімація. В ремонті, бля.
— Спухай, Карпа, хочеш нити — іди в емо-туалєт. А тут нам не ний. Тут у нас столова!
Ну так, справді. Спеціально для жаління себе — а в тьолок ця активність займає купу часу — ми розробили дизайн емо-туалєту. Рожеві стіни, рожева стеля, чорно-рожева плитка на підлозі. На стінах — ряд чорно-рожевих емо-шашечок і три ряди емо-черепочків у шаховому порядку. Це все красиво вигадали Reis Mit Scheis. А Вася додумалася пофарбувати чорним кришку і бачок унітазу й накалякати там рожеве сердечко. Відголоски молодості, бідної на володіння барбі.
— А чо це ти тоді, Ведмідь, по їдальні в труханах шастаєш? — стаю на захист рівних прав я.
— Того шо Міша мужик! — Вставляє Вася.
— А, — акаю я, ніби це щось прояснює.
— О, Карпа, диви. У Медведя навіть труси сімейні, як у нормального мужика!
— Дура, це шорти! — ображається Ведмідь.
— Ага, мамі своїй набреши, що то шорти! — наступаю я. — Диви, ще й яйця тут розвалив. Ану, Вася, глянь, що там у нього!
Ведмідь, що досі спирався на батарею, злякано підбирає під себе ноги. Але вже запізно.
Вася все побачила. Вася кричить:
— Фу! Там у нього рожеві стрінги! Наш мужик — підарас.
— Так от чого від нього несе цими… чоловічими парфумами! Одеколоном "Саша"! — тріумфую я.
— Ой! Фу! Одеколон "Саша" — це мої травматичні спогади, — кривиться Вася. — Мій екс — він ще педантуватіший за твого Алігарха буде — кожен вечір перед сном мазав руки одеколоном "Саша". І мені з цим треба було жити.
— І Медведю тепер з цим жити. — Пильно дивлюся на Ведмедя.
— Н-да. Його ж вчора зґвалтували і подарували хутра, — радіє Вася.
— Ідіть на хуй, дури!
— Мовчи, підарас нещасний.
І ми, обіймаючись, заводимо пісню, мелодія котрої ідеально повторює мелодію "Майдадира" в баптистській церкві:
— Підарас, підарас, все у нас як в перший раз, буде все у нас гаразд, підара-а-а-ас!!!!
ТЬОЛКИ В СПАЛЬНІ (НЕ СЕКСУАЛЬНО)
Ми сидимо втрьох і їмо зефір на подарованому Алігархом ліжку, єдиному справжньомупредметі інтер’єру тут. А "тут" — це в колишній кімнаті Рєзінавай Утачькі, переробленій під мою спальню. Шпалери поверху пофарбували зверху білою емульсійкою. Вони трохи полупилися і зверху повідставали, але ми прибили зверху сітку-рабицю і вийшло… ну, майже по-дизайнерськи.
Тьолки все допитуються про наші перипетії з Алігархом.
— Ну шо, ви єбалісь? — аж скаче на матраці Вася.