Добло і зло

Карпа Ирена

Коротше, в Мюнхені Ніно довів уже й мене. Він вимагав у нас з'являтися на місце зйомки за півгодини до офіційного часу, а початок зйомки відкладався ще на півтори години. Він знав, що завтра нам знімати о сьомій ранку, але кликав всіх пізно вночі в бар "для тім-білдінга", а коли ми з Катьою відмовлялися, бо нафіг нам бухий в сраку Ніно без трусів (любив він таке, особливо на корпоративах — бігати, показувати дупу в камери спостереження і волати: "ай хейт зис ченал!!!") і алкоголь взагалі, ми отримували звинувачування в антисоціальності. А тут ще й Алігарх під’їхав на Врученні

потусувати. Це ж, типу, моднєнько. Я від нього ховалася, як могла. Втекла з концерту "Фу Файтерз" в готель спатоньки. А він слав мені купами есемеси. Від розпачливих до наказових. Останній десь такого змісту: "Вєрнісь, ти с ума сашла! Здєсь же єсть всє люді, каториє тєбє могут прігадіцца, єслі хочеш кєм-та стать! Вєрнісь нємєдленна, я аппачу таксі. Вєрнісь, я хачу тєбя відєть".

От тут мене й порвало. В присутності ПМС і Каті. Я ридала так, що Мюнхен здригався.

— Сука, бля, піздєц! — кричала я. — Як все це тупо, мілко й дешево! Які, на хрєн, люди? Яке Вручення?! Совок це все грьобаний, де з нами поводяться, як зі скотами, бо ми з України і маємо молитися, шо нам показали чиюсь стар-гримерку! Пішли ви всі на хуй зі своїм порожняком! Боже, нашо я так дешево марную свій час і вроджену харизму?!

Катя мене цілком підтримувала.

На другий день я — опухле лице каналу — знімала сюжет о сьомій ранку. Про зірковий, сука, кетерінг.

— А ти не підсиплеш Нелі Фуртадо отрути в мохіто? — питала я в бармена.

— Ні, ти шо! — сміявся мелірований педик.

Ну, але яка би ще теледіва дозволила собі продемонструвати мішки під очима й відсутність мейк-апу? Шкода, що наш канал ніхто не дивиться. Стільки нових слів по телебаченню…

Коли настав час знімати проходження звйозд червоною доріжкою, ми з Катьою поділилися: я тусувала там спочатку, говорила з невідомими, восходящими старлетами. А Катя пішла знімати всяких хамів дім-біланів, "Токіо Готель" і, що хоч трохи порадувало, "М'юз".

— Чого ти не на ред-карпет? — навис на мене Ніно, коли побачив, як я бовтаюся по закалапках, плануючи на шару провести на церемонію свою мюнхенську подружку Лесю.

— Ну, а нашо? Я всьо зняла. Там Катя. Всьо чьотко, Ніно!

— Нє, не всьо чотко… Ти ж ВІДЖЕЙ!!!

Це так звучало, як "Ти же мать!" в постсовєцькому фільмі про якусь матір-повію, що підкидає своїх дітей на догляд сусідам-алкоголікам. Я знизала плечима і пішла дурити Корпорацію.

В Києві, після приїзду з Мюнхена, — це вже Алігарх мені розказував — Ніно жалівся американським інвесторам, як жахливо все було на Врученні:

— Це просто кошмар! До нас ставилися, як до скотів! З нас хочуть злупити окремі бабки за матеріал з церемонії, нам знімати не дали! Нам треба було принижуватися перед кожним менеджером! Та ще й віджей мене на хуй посилає!

— Як "на хуй"? — співчутливо оживляється інвестор. — Звільніть віджея!

Цікаво, чи сказав Ніно, хто саме був тим віджеєм. І якого біса мене й досі не звільнили?

* * *

А взагалі-то — так я розумію — читати ці корпоративні мєждусабойчікі здоровим людям неінтересно. Так що вирвіть попередні кілька сторінок і подаруйте моїм колегам. Бажано, правда, загорнути в них траву чи барбариски.

ГОТИЧНИЙ МОЙДОДИР

Поки я була в Німеччині, Ведмідь безнастанно працював. Чи примушував працювати інших. Яким чином йому вдалося забазарити дизайнерську групу Reis Mit Scheis, розробників стріт-фешн одягу, журнальних і книжкових обкладинок та концептуальних виставок, на те, щоби вони нам пофарбували стіни, я не знаю. Але Ведмідь у всій своїй гордості прислав мені електронкою фотки нашої нової кухні — смугастої, рожево-зеленої.

— От тільки насрали вони після себе будь здоров, — бідкався Ведмідь, — не знаю, хіба Васька приїде, повідтирає все це від лінолеуму.

Васька поки навідувалася до нас лише наскоками, переїхати з усіма речами ніяк не наважувалася. Про її притиральні здібності ходили легенди… шкода, що вони так і залишилися легендами.

Потім ще Ведмідь пофарбував ванну. В яскраво-червоний колір. Готична мала бути ванна. Принаймні основна стилістична частина вийшла доста правдоподібною: смерділо, як із того світу.

— Це все ти — вибрала галіму дешеву фарбу! — шипів на мене Ведмідь.

А що я, що? Нормальна фарба. Тільки смердить, як труп моєї совісті — довго і невивітрювано. Зате, як покаже майбутнє, не облуплюється, як всі подальші фенсі-шменсі моментальні з запахом дорогої машини. Бе.

Готичність ванни мала підкреслюватися чорним кованим дзеркалом із свічниками, а навпроти нього на стіні готичним же шрифтом ми збиралися написати зловісне: МАМА МИЛА РАМУ… Три крапки як зависання тривожної мовчанки.

Але поки ще чорна підлога, чорний унітаз і чорні мальовані ведмежата, що вилазять з-за ванни на стіну, перебували тільки в наших чорних мріях.

Ми лежимо з Ведмедем у ледь теплій воді. Куримо тонкий тендітний косячок, запханий між зубчиків виделки. Ми таке щойно побачили в кіно.

— Хоч якусь користь з фільму витягли.

Ванна собі безбожно штиняє, вікно її відкрите, горять палички-смердючки. Ми доспівали пісню з "Чебурашки". Дивлячись на це — на свіжу червону фарбу до стелі, на дурнуваті труби, на свічки і на косяк у виделці Медвідя — я закочую очі, задираю руки вгору і волаю:

— Мамо, я не так собі уявляла доросле життя!!!

Западає та сама зловісна тиша. Відтак Ведмідь спокійно каже:

— Мой до Дир. Нє, ну ти подумай. Якого ж урода придумали злого! Тільки щоби заставити бідних дітей митися…

— Але подумай: це ще може бути "мой" в сенсі "мій" — мій аж до дірок.

— А, ну да. Развє шо.

— Або це така служба при падишаху, — не вгавала я. — Є візир, а є Додир. От падишах його і кличе: "О, мой Додир! — Да, мой Падішах!" — ну і так далі..

— Ага. А американці би це переробили в рекламний слоґан служби гігієни… як там було — всьо від пацана того тікало?

— Ага. Адєяла убєжала, укатіла прастиня. Карочє, фігово всьо в хлопця було, поки Мойдодир не прийшов і не помив його.