Добло і зло
Шрифт:
Вопрос теперь в следующем, что я должен сделать, чтобы почувствовать в ее поцелуе нежность, чтобы увидеть в ее взгляде "ты важен для меня"? Как мне стать важнее, чем пивнык, ром и ванная?"
Та нікак. Бо до ванної я пішла після чергового есемеса Рибочки. Дрочити пішла. І ви би пішли, якби цей есемес прочитали. Я тут його текст наводити не буду, бо мало в якому громадському місці ви цю книжку розкритою тримаєте…
В одному Алігарх тут помилявся (крім орфографічної
Алігарха було жалко, але поїзд на Індію вже мазав лижі салом. Я збиралася туди на десять днів, не відаючи, що зависну там на півтори місяці. Мені було трохи сумно з приводу розбитого серця — чи то пак, коцнутого Его — цього все-таки часто доброго й чуйного до мене дядюліка. Одну штуку він для мене справді потужну зробив — познайомив із Посланцем. А друзі на дорозі не валяються. Навіть на кокаїновій.
А про півника, шоб було ясно. Надибала я у вітрині гаванської крамнички пап’є-машевного півника наїв-арт. Величенького, сантиметрів сорок заввишки і сорок доларів у кишеню продавцю. Художник, якщо долари чотири за півника отримав, був щасливий.
— Ух ти! Купимо півника! — закричала я.
— Не купимо півника, — сказав Алігарх.
— Це ж бо чого?! Шару коштує.
— Бо нема як його везти. Я ше ніяких сувенірів не купив. А в мене партнери, клієнти…
— Півни-и-ик… — риторично занила я. Та так собі й нила. Цілком безнадійно, але смішно було позадрачувати Алігарха. Кльово, коли люди вірять в те, у що ти хочеш, аби вони повірили. В даному випадку — в кончєну тьолку-ідіотку, що просила собі не "Луї Вьютона", а паперового півника невідомого кубинського автора.
Після щоденників на мене посипалися повідомлення у різних цифрових форматах.
Бо тільки тепер, судячи з есемесів Алігарха, він зрозумів, що по-справжньому мене кохає. Ну, це було би душещіпатєльно в якомусь кіні. Або й у жизні, якби я хоч на грам відчувала до нього щось іще, крім приятельської симпатії і температурної звички. Є така штука, знаєте? Вам просто може бути комфортна температура тіла людини. І ви собі завтикуєте, і нікуди особливо не пнетеся. Поки щось само вас не пне.
А коли пне, то щипай душу хоч щипцями для брів — душа вже давно в іншому місці. Адресат вибув.
І це завжди такий тьолочний закон: варто послати чувака на хуй, сумно і твердо сказати йому: "Вибач, ти класний, але я не люблю тебе. І ти заслуговуєш більшого!", як чувак, незалежно від віку, ваги, достатку і расової приналежності починає всиратися за тобою стократ сильніше. Так що, якщо хочете когось по-чєсному відхєрити, хапайте його під білі рученьки, тикайте під носа каталог із дешевими меблями і брошурку з найвигіднішими умовами кредитування на житло молодій сім'ї, а тоді високим голосом волайте: "Ми створені одне для одного! Тільки ти і я. І наша дитина. Дві! Я хочу дівчинку!"
А ТО ЯКОСЬ МИ, ЯК ВСІ ТЬОЛКИ…
…А то якось ми, як всі тьолки, ходили по троє в туалет.
— Оу, май лав!!! — співає на весь наш готичний туалет Медвідь.
— Май дайвінг!!! — підтримую я.
— Дура, в мене ця пісня на тобі стоїть в телефоні.
— І її грали в кіні, коли дядько вмер і летів на небо. В "Привиді".
— А от Карпа тільки що привида з’їла.
Це Ведмідь про те, що я сиділа на унітазі й позіхала. А Вася в той момент кричала таке:
— О, Карпа, поки ти нічим не зайнята, зроби одну корисну річ.
— Да уж, нічим не зайнята, — огледів унітазну й позіхаючу мене Ведмідь. — Ходить тут без діла. Підпиши нам, Карпа, заповіт.
— Як умру, то поховайте, чи як там? — Вася.
— Там не так. — Ведмідь.
— Так.
— Не так.
— Дададададада!
— Нєнєнєнє!
— Дадададада!
— Нєнєнєнєнє!
— Тьолки, зробіть мені каву, — кажу я.
— Нє, ми не можемо. Ми сперечаємось — не бачиш?!
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, їздили в метро. Цікаво так, там телевізор показує цуциків для телефонів і шматки показів мод.
— О, диви-диви, — каже Вася, — у тої моделі нема пупка!
— Фу! — каже Медвідь. Але ще гірше би було, якби вона йшла і помахувала пуповиною.
— Ага, — кажу я, — і до пуповин тоді би продавалися всілякі там аксесуари. Дзвіночки…
— Точно. І ти би нам такі привозила з Індії.
— А взагалі, давайте ліпше видавати газету.
— Камсамольській полдєнь?
— Нє. Надєжда калхоза.
— Влажная роза — надєжда калхоза.
— І знімемо серіал. Про наших ексів, гіпертрофовано.
— Буде серіал про мене, — каже Ведмідь. — Бо ж я Надєжа.
— Нє, каже Вася. — Серіал про бойфрендів. Тому про тебе буде дві серії, а про Карпу решта 300… Плюс повнометражний фільм в бонус.
— А про тебе, Васо?
— А про мене одна. Я і мій рожевий фалоімітатор. Правда, в нього батарейки сіли перед новим роком…
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, збиралися в баню.
— В сауну? — перепитала я у Медведця з надією.
— Нє, іменна в баню! — вердикт був невблаганним. — Із віниками. Не знаєш харошої бані, Карпа?
— Та звідки?
— Ну ти ж там ходила недавно зі своїми пацанами з групи!