Добло і зло
Шрифт:
Літак спізнився години на три, та врешті ми прилетіли. Хотіли цілувати рідну землицю — не дозволили підстригачі газонів.
— Привіт!!! — зі щенячим захватом пишу я тьолкам. — За годину буду в доміку. Ви там?
— Нєт, у нас дєла. Встрєчі в центрє. Ми уже виходім.
Ну ОК. Може, концерти мутять нам. Тьху-тьху-тьху.
Працюють женщіни. Нє спугнуть би.
— Добре. Можете мені в центр взяти довгу майку, довгі джинси, тоненький теплий светр і куртку, бо я без
— Да.
Домовилися на певний час на певній вулиці, бо зустріти мене вдома в ділових тьолок, ясне діло, не було часу. Про те, що вони мої подруги, навіть згадувати гріх. Шо не ясно? У них ВСТРЄЧІ.
Я дуже-дуже довго чекаю тьолок, сидячи в таксі. Дзвоню. Вони не реагують. Виходжу з таксі, раптом вони десь поряд уже чекають? Нема. Десять хвилин тому вони "вже під'їздили". Я страшно мерзну і ще більше злюся. Стою в одній лляній сорочці. Посеред київської зими. Геть одинока після свого Гоанського літа. Тьолки приїздять неймовірно пізно. Вивалюють з таксі, де окрім них сиділа ціла туса їхніх друзів, що, видно, ночували в нас. Паті — для тьолок святе. Вони віддають мені кульок з одягом і кажуть:
— А шо ти такая злая?
— Та так. Довгий переліт.
В кульку виявляється коротка майка й куценький светрик. Мабуть, тьолкам не дуже подобаються мої нирки. З нирками пронесло. Я захворіла дуже жорстким грипом.
А, до речі. Їхні ділові зустрічі полягали у сплаті квитанцій за Інтернет і в організації фотосесії якомусь менеджеру для журналу "Афіша Харків". Менеджер фотографувався на тлі своєї машини і дико злився на тьолок, що проспали зранку і перенесли його "фотосесію" на розпал трудового дня. Менеджерам це важливо. Але світ менеджерів для тьолок так і залишився нерозкритою таїною.
ТЬОЛКИ І ДІЄТИ
— Шо тут наш Ніколас Кейдж? — я любовно розглядаю фотку на мобільному, де на жовтій кухонній полиці серед банок з корнішонами, пачок із карі й уродами невизначеної раси "м’які іграшки" гордо вивищується Він. Рожевий і неприступний. М'який і верткий. Гумовий.
— А шо Ніколас Кейдж? — знизують плечима рози. — Стояв собі на кухні. На гостей дивився, себе показував.
— На гостей?! — я вмерла. — На яких іще таких гостей? Вони хоч його не чіпали своїми мікробними руками після маршруток?!
— Нє-е-е! — тягнуть хором тьолки. — Ми їм всім казали, що це твій. І що після останнього використання ти його не помила й так і поставила на полицю. І всі боялися, кричали і тікали з кухні, да-а-а…
— Молодці. Стратеги… — Я все одно потай скривилася, уявивши, як вони, ці негігієнічні гості лапають гепатитними руками й облизують стоматитними язиками мого Ніколаса. Щось тут не так. Якийсь новий невроз у мене. Чи в Ніколаса?
— А ще ми придумали кльову фішку, коли в нас не було бабла, — хвалиться Вася. — Ми всім друзям казали, що сидимо на дієті, хавки дома нема, приїздіть зі своєю. А потім доїдали те, що вони після себе залишали…
— Геніально! — пишаюся ними я.
— А взагалі-то, Карпа, ми вже чотири доби нічого не їмо, — осаджує мене Ведмідь.
— Чого?!
— Ну, бо ми вирішили не їсти після шести… — починає Вася.
— …А до шести ми зазвичай ще спимо, — закінчує роботящий Ведмедець.
— Ну нічо, ми худнемо! — Вася задирає білу кофту-адідас і показує пузо. — Я тут ващє недавно сиділа на гречаній дієті шість днів. Поки на сьомий жорстко не проблювалася гречкою. Півтори доби ригала!
— А я, — хвалиться Ведмідь, — ригала тою гречкою вже в перший день!
— Так шо ми перейшли на рис.
Мені сказати нічого. Зате розам є, що мені показати.
— Диви! — каже Ведмідь, запалюючи екранчик свого телефону. Там, на фотці, тьмяно виблискує дно каструльки з рештками недоїденої гречки, що зацвіла тепер білою пухнастою пліснявкою.
— Це кошенятко. — Ніжно каже Ведмідь. — Не знаєш, як його назвати?
РОЗИ ВИДАЮТЬ МЕНЕ ЗАМІЖ
— Ханяня, треба ж тобі плаття весільне придумати! — каже Ханяня-Вася, сьорбаючи чай під назвою "суниця з вершками", де ні суниць реальних, ні вершків запашних зроду-віку не бувало.
— Пропоную пошити Карпі білі труси. І до них пришити хвіст. По типу шлєйф. Такий, із фати, волочитися за тобою буде — всьо, шоб по правилам! — закипає Медвідь.
— Да, мама буде рада… — уявляє Вася.
— А дід і бабця так ващє! — уявляю я.
— А ми їх так само одінемо, і все буде нормально… — вирішує кризис-менеджер Міша.
— Або вдягнемо Карпу, як завжди хотіли, — в костюм сира! — не вгаває Вася. — Але вже весільного сира, з фатою. Спонсор весілля — "Сири Бурлука".
— Да. Тільки їй на коньках прийдеться ходити. Щоби грація була. І не повнив костюмчик круглий. — Медвідь.
— Тоді ти нарешті станеш хоч трохи вищою і перестанеш нас позорити. Ой. — Це Вася.
— Та ну вас, тьолки. Мені он майбутній чоловік придумав плаття. Я вам потім покажу. Панківське таке.
Вони секунду думають, як би попустити мого мужа, не бачачи його ескізу. Нічого швидко не придумується, тож кажуть:
— Тільки фати ніякої не треба.
— Запхаємо тобі довгі білі пір’їни замість неї.
Я вже навіть не реагую стародавньою асоціацією про пір’я в дупі, бо мене тривожить інше:
— Блін, тьолки. Це все харашо. Але ж я ще нічого батькам не сказала. Стрьомно, шо капєц.
— Та чого? Це ж хороша для них новина, — каже Васо.
— Да! — погоджується Медвідь, — Вони і так на тобі хрест давно поставили, а тут — такий поворот сабитій.