Добло і зло
Шрифт:
— Ай ем фаєстартер!!!
Я тоді сиділа, сумно на них дивилася і нічого не розуміла. Я любила Сашка Пономарьова і максимум групу "No Doubt".
— Донт спек! — співала Юлька замість "донт спік", і інший Саша, Саша Кравець, із неї насміхався.
Саша Кравець вважався неформалом. Він умів плести фєнічки і ходив в інститут з компасом. Слухав Грєбєнщєкова. Але й рейвом не гребував.
А ше був Вадік Шумахер. Дуже добрий і дуже високий. Його прізвище важко давалося викладачам на перекличці.
—
— Хер! — викрикувала нагла Лєнка, сестра Юльки. Лєнка була нашим недосяжним ідеалом і ходила на кікбоксинг.
А Саша-Любаша просто був. Білявий, низенький, з залисинами, червонуватим лицем, великою головою, світлими очима і великим носом. Він був прекрасний. Головно тим, що вже студіком десь працював і міг купувати тьолкам шоколадки.
— Тільки ви скромніше, будь ласка! — попереджав він перед кіоском. — А то я якось дівчинку привів одну, питаю її, що ти будеш, а вона: "Ету, ету, ету і, пажалуста, вот ету!"
З Сашою-Любашою ми дружили більше всіх. І коли туса їх розпалася, теж. Він помагав організовувати якісь наші перші з Артимом концерти, коли я грала на басу. Він тусував з нами на фестивалях. Відтак час ішов. Зв’язки в таких умовах мають здатність слабнути. Чуєш здаля про людей щось дуже фрагментарне.
Я, наприклад, знала, що Саша купив машину і працює на чехів. Пивне виробництво на Вкраїні налагоджує. Спільне з Чехією. І машина в нього відповідна, патріотична була — "шкода". Ну а я на той час все ще лишалася бідним студіком, хоча й на четвертому курсі вже.
Бідність моя була результатом блискавичної просадки будь-яких грошей, що мали необережність трапити мені до рук. Дають, наприклад батьки гроші на місяць, а ти собі — фіть-тьох-тьох — просвистів їх за три дні і не злякався. Ну так, коли бабло не зароблене, воно ж як із неба впало, ціни йому не знаєш. Сидиш потім, пишеш свої фріланс статті, даєш свої приватні уроки англійської і живеш на те, що капне з твоєї сумлінної праці. Плюс іще бажано щось відкласти на поїздочку закордонну влітку… Коротше, бідний студік.
Мені, як і всім студікам, страшенно хотілося додому. До маминої ласки і, що важливіше, хавки. Тому, коли раптом подзвонив давно забутий Любаша і запропонував поїхати з ним на його "шкоді" до Франківська, я радо зголосилася. Ще й сестрицю Гапочку з собою взяла. І Сашу, прототипа пісні "Сашахуй", якої ще тоді не було.
— Ну, ось вона, моя машина! — гордо обвів рукою Любаша свій "пиріжок".
— Ага. Прекрасна. — погодилися ми. — Поїхали?
— Поїхали. Тільки я буду час від часу зупинятися. Так рекомендовано для нашої ж безпеки. Ну там спину розігнути, ноги розім’яти.
— Та без питань.
Ну, так. Ми ж тоді не знали, з якою частотою наставатиме це "час від часу". Плоть від плоті… нда. Любаша зупинявся тупо кожні 50 км. Вставав, курив, сцяв і думав. Казав:
— Ну нічо. Тіше єдєш, дальше будеш.
— Ага, — погоджувалися ми. А що, у нас був вибір?
Десь через годину після виїзду Любаша рішив, що ми уже так далеко, што нє плоха би і паткрєпіцца.
У нас на трьох було гривень десять, ми взагалі-то сподівалися потрапити на вечерю додому, тому сказали Любаші:
— Ми шось не голодні.
А голодні ми були страшенно. Сиділи за столом у кафе й дивилися, як Любаша наминає перше, друге, третє і четверте. Він ще й плямкав голосно, і все нахвалював, і тішився, що все так дешево. Нарешті він повтирав розчервоніле лице і сказав сокровенне:
— Поїхали.
І ми поїхали. Далі. В тому ж темпі. Якщо їхати настільки ТІШЕ, то ДАЛЬШЕ ти будеш в акурат під кінського петра.
— Шось я знову зголоднів. — Любаша нас просто вбив. — Давайте тут перекусимо.
Робити нічого, довелося нам попрощатися з нашими останніми десятьма гривнями. Їх вистарчило, кажись, на порцію борщу, порцію вареників і три чаї. Були ж колись ціни.
— А чо ви так мало берете? — набитим ротом питає Любаша.
— Та шось із баблом не розрахували, — вже не витримую я.
— А. Ну ясно. — І він продовжував, аж лящало за вухами.
Ми все розділили порівну на трьох (тільки від борщу я відмовилася, ненавиджу перші страви), доїли і попросили рахунок. Любаша теж доїдав і кряхтів:
— Такий сервіс… Не дам чайових. Але круто мені, хоч поїсти можу — чехи за все заплатять. Тільки чеки не викинути треба.
Нам принесли наш рахунок.
— О! — осінило Любашу. — До речі. Ви свій щьот не викидайте, дайте мені. Я ще й за це з чехів злуплю. А шо — хай платять, правильно?
— Правильно, Саша, — зітхнула я. — Все дуже точно. Давай поїдемо.
Чи варто казати, що доїхали ми до Франківська в такій годині, що вже ніяка маршрутка до Яремчі нам не світила. З таксі справи теж розумієте, які були. Ну і тата їхати за 60 км на машині проти ночі зривати не хотілося. Мене вчергове осінило:
— Сашка, слухай. А давай ти поїдеш з нами в Яремчу! І на готелі зекономиш, і похаваєш класно в нас дома, і… батьки такі раді будуть тебе бачити! — Останнє я вичавлювала з особливим супротивом.
— Гм. Треба подумати… — зважував він. — За готель же чехи платять, але він десь у Тисмениці, не в самому Франківську. Як я її зараз найду вночі? Гм. Ну да, і за бензин же заплатять… Ех, била-нє-била! Ріскньом!
Хух. Ми ріскнулі. Сашко і Гапа вже взагалі спали неспокійним сном, коли ми нарешті причалили в Яремчі.