Doc 1

Чех Артем

— Завтра не прийду.

— Чому? — в її голосі я відчув нотки розчарування.

— Я ніколи не прийду.

— Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?

— Здогадуюсь.

Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.

— Що тобі потрібно?

— Щоб ти прийшов завтра.

— У мене завтра гості.

— Після гостей.

— Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, — проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою

напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!

— От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, — ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.

— Добре, — вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.

— Ти посміхаєшся?

— Ні, - збрехав я.

— Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?

— Сім-вісім.

— Добре. Цілую.

І вона дала відбій.

Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.

Почалося.

Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.

Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.

— Ти.

— Ні, ти.

— Чому завжди я?

Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.

— Давайте я сам собі його подарую! — закричав я з кімнати.

— А? — одночасно перепитали зляканими голосами батьки.

— Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.

— Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? — запитала мама трохи суворо.

— Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.

Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», — подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.

Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.

— Дякую, — невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.

— Будь ласка, — відбилося відлунням десь в небесній блакиті.

У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».

Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.

Чи буду я щасливим — питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?

На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук.

Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.

Останній дзвоник.

— Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?

— Ага, принесу.

Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.

— Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.

Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.

— Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? — хтось.

— Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.

— Погано, що пасував.

— Мені не потрібна алгебра.

— Анрійчику, в житті все може знадобитися.

— Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.

— Ох, Дюша, Дюша.

Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.

Нудно.

Увечері до батьків мали прийти гості. Святкувати мій день народження. Вони і прийшли. Дядя з сім’єю, бабуся, яку я, чесно кажучи, теж не пам’ятав, як звати, якісь подружки мами, хрещена. Я теж мав бути присутнім. Ці обтяжливі обов’язки іменинника мені добряче псували весь той чудовий настрій, який десь на самому дні ще залишався. Якісь безкінечно жахливі подарунки, щось типу відеокасети з тупим фільмом, альбом для фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, - невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?

— Дякую, — подякував я за Купера. — Давно мріяв почитати.

Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?

Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять — радіоприймач, у п’ятнадцять — господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз — акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.

Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом — такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують — вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.