Doc 1
Шрифт:
У чотирнадцятому році він пішов на фронт, але повернутися йому не судилося. Хтось поговорював, що він загинув під Варшавою у сімнадцятому році як сміливий і доброчесний воїн, інші говорили, що він зрадив своїх бійців і намагався прорватися до Лісабонського порту, щоб звідти відплисти до Сполучених Штатів, але його підрізали мародери…
— Якщо чесно, я і не пам’ятаю вже.
В той час вони з мамою та Фрідиною молодшою сестрою переїхали до Києва. Тоді це було відносно спокійне місто, аж до дев’ятнадцятого року. А у дев’ятнадцятому була безкінечна холодна зима, і петлюрівські війська вчиняли єврейські погроми. Фріда з матір’ю на той час мешкали у квартирі вже загиблого офіцера Якова Андрійовича на Прорізній. Фріду віддали до сусідки, яка невимовно зраділа такому подарунку — прийняти до себе хоч і єврейську, але дівчинку, бо сама страждала на безпліддя. Молодша сестра померла ще у вісімнадцятому — ангіна, абсцес нирок.
— Не вижила. Мати і не горювала навіть. Не до цього було.
Згодом, під час погрому, сердобольну Лілю Єфимівну зґвалтували і вбили, а Фріда так і не дізналася, де знаходиться її тіло. А сусідка
— Сонце, море. Це були найкращі часи мого дитинства. Настька мене виховувала. Читати і писати, щоправда, навчила ще мати, але Настька Міронадзе, в дівоцтві Голобєєва, впритул наблизила мене до високого. Ми бували у Максиміліана Олександровича. Двічі. Ой, натисни оту кнопочку на пульті… щось душно… ага, дякую. Двічі ми були у нього. Одного разу я сильно перелякалася якоїсь вівчарки, що забігла на подвір’я, і розревлася. Макс — нічого, що так фамільярно? — посадив мене на коліна й подарував книжечку, попередньо дещо написавши у ній. «Демоны глухонемые». Он бачиш, стоїть. «Фрида, бояться нужно не собак. Учись. С нежностью, М.В.»
Я, затамувавши подих, дістав збірку віршів. Обережно, боячись, що та розвалиться у мене в руках, але книжка виявилась міцною, позбавленою столітньої обшарпаності. Здивовано посміхнувся. Волошиним особливо ніколи не цікавився, хоча вдома стояв його альбом і вірші, та й мати мені багато розповідала, але якось нецікаво було, а тут… неначе до його мощів доторкнувся. Аж мороз по шкірі.
— А потім до Феодосії приїхав Давид Міронадзе. В таврійських степах йшли бої з червоними військами. Міронадзе приїхав у коротку відпустку, на тиждень. Мене не прийняв, сказав, що він не буде батьком чужої дитини. Тільки за місяць його було важко поранено десь під Каховкою. Помер він у Джанкої. А в двадцятому якісь давні знайомі Настіного батька, колись наближеного до тимчасового уряду есера, що загинув від випадкової кулі у Петрограді, посадили нас на пароплав. У мене почалося запалення легень. Увесь час, скільки ми пливли, я була майже у непритомному стані. Марила, кашляла кров’ю. Прийшла до тями тільки у Константинопольському порту. У самому місті нас розмістили у невеличких квартирках на лівому березі Босфору. Стояла неймовірна спека, було багато хворих, серед них і я. Мене поклали до госпіталю. Виходжував якийсь турок з європейською зовнішністю. За три місяці старцювання у Константинополі якісь добрі люди нас знову посадили на пароплав, і незабаром ми опинилися в Неаполі, брудному й злочинному гадючнику. Мене одразу вразила величезна кількість автомобілів, конок, людей, арабів і негрів. Неаполь називали тоді італійською Калькуттою. Мені було вісім років, і я не знала, що таке Калькутта. Думала, що від слова «культя», а значить, щось пов’язане з інвалідністю. Італійське місто-інвалід.
А потім Фріда пішла до італійської школи, вивчила мову. До двадцять третього року вони з Настькою проживали в Римі, отримували якусь допомогу від монархічної общини та паралельно пенсію від есерів. А у листопаді двадцять другого все змінилося, знову революція, до влади в Італії прийшов вирлоокий карлик, який приніс разом з собою заразу фашизму. Шовіністичні погляди італійців змусили Настьку з Фрідою тікати на Північ, до Берліна.
— Тільки-но я освоїла італійську, довелося вивчати німецьку. Спочатку ходила до російської школи. Там були всі емігранти, дехто навіть з Києва, якісь знайомі траплялися. У Берліні було легше. Настька займалася перекладами. Окрім німецької, італійської і французької, знала ще англійську та їдиш. Усіх цих мов вона навчила і мене. Тоді у Берліні, в нас були тижні, коли ми спілкувалися виключно однією з тих мов, яку я вивчала. Тільки французька далася мені важко. Та-ак, казала Настька, понеділок, яка у нас на цьому тижні мова? І ми переходили на іспанську або англійську, або їдиш аж до недільного вечора. Так і жили. Я ходила до школи, Настька по п’ятнадцять годин засиджувалася то в редакції емігрантської газети, то за перекладами чиїхось мемуарів, та все про царя, монархію. Якісь адепти народовольців давали на переклад свої маніфести, потім вони ж організували і свій журнал. Настька не гребувала жодною роботою. Від політики була далекою, але розбиралася в ній незгірше за свою лінгвістику.
Була вже друга ночі, а Яківна все розповідала і розповідала. Видно, за довгий час спілкування виключно зі своїми сцикухами, як вона їх називала, неабияк зголодніла без співбесідників. Хоча добрим співбесідником мене назвати було важко, я швидше був просто слухачем. Розповідала про своє життя вона у хронологічній послідовності, але щось від недоріки в неї зосталося — якось нескладно вона говорила.
— Взагалі, у молоді роки я була пречудовою оповідачкою, — наче почула вона мої думки. — Вибач, що так неоковирно розповідаю. Я вже років десять ні з ким, крім листоноші та дільничного Іванчука, не розмовляла. Старість.
Старість, погодився я, але промовчав, із задоволенням даючи Яківні можливість зібрати у жменю всі думки та спомини, про які їй так хотілося розказати. Правда, час від часу здавалося, що вона проводить сухою ганчіркою по запилюженій поверхні свого життя, не заглиблюючись у душевні переживання, а всього лише стримано переповідаючи основні дані своєї довгої й складної біографії.
Іноді я відволікався на власні думки. Знову і знову згадував про розмову Варі та Боба, але у порівнянні зі складним хитроплетивом Фрідиної долі всі мої самопоїдання здавалися безбарвною нісенітницею неопереного організму.
— Ну-ну, Яківно? Спати ще не хочете?
— Це вам, молодим, треба спати, а я свої дві години ще вдень виспала. Так на чому я зупинилася?
— На Берліні.
— Точно, на Берліні… Ну, коли наші взяли Берлін, я дізналася про це, стоячи на Васильківській…
—
— Ах, стара, пам’ять куряча. У Берліні я каталася на трамваї. Я так любила київський трамвай, особливо коли спускаєшся на Поділ, що у Берліні це була одна з моїх улюблених забавок. До нас, дітей емігрантів, ставилися добре, адже всі були з аристократів, дворян, чистоплотної інтелігенції… Хтось бідніший, хтось більш заможний, але всі були чистими, причесаними, зі шкіряними ранцями. Доглянуті. А у дванадцять років я вперше відчула, що таке бути єврейською дівчинкою. На першій перерві, між англійською літературою та ботанікою, всі дівчата, крім Ніоночки, руденької, безхарактерної лялі з фарфоровим обличчям, обступили мене і почали азартно обнюхувати. «Що ви робите?» — запитала я. Але ті мовчки, немов заворожені, здійснюючи страшний ритуал, ходили колом і обнюхували. «А від неї дійсно якось по-особливому пахне», — сказала одна. «Ти жидівка?» — запитала інша. Тоді я нічого не зрозуміла, а потім, коли прийшла додому, все розповіла Настькє. Вона важко зітхнула і розплакалася. «Dregs!» — сказала вона англійською, позаяк тиждень у нас був англомовний. Наступного дня вона прийшла до школи й вчинила скандал у дирекції школи. Виявилось, що хтось з батьків, побачивши мене у школі, бовкнув щось на кшталт: о, тут і жиди навчаються! Конфлікт зам’яли, адже школа була престижна. Але хоч я офіційно і не була єврейкою, такий статус за мною закріпився, і довести комусь що-небудь було неможливо. Я нікому нічого і не доводила. Ніоночка теж була єврейкою, але з виразною центральноєвропейською зовнішністю. Батьки її були з Вільно, переїхали до Берліна через розширення свого бізнесу — у них було три керамічні заводи. Ніона російської не знала, але викладання велося німецькою, тому всі її проблеми обмежувались спілкуванням з однолітками. Так нас було двоє. Я — жидівка, і вона — зарозуміла литовка.
Фріда і Ніона. Хоч бери й пиши маслом. Гордовита, грудаста Фріда і скромна, невигадлива Ніона. За два роки їхньої дружби змінилося багато. Ще за два роки — вони закінчували школу. Доля Ніони була передбачувана й вирішена, як роман «Анна Кареніна»: батьки зажадали найскорішого вступу доньки у Кембридж. Наївні, не знали, у що це згодом виллється. У тридцять шостому колишні студенти Кембриджа, підбурені всезагальними демократичними свободами, подадуться до Іспанії — боротися проти свавілля Франко. І Ніоночка, двадцятичо-тирирічна красуня, руде сонечко лондонського туману, півтора року служитиме медсестрою в Гібралтарі, який і досі не можуть поділити Велика Британія та Іспанія. А потім її застрелить п’яний марокканець. Просто так.
А Фріда Яківна ще два роки пропрацює у берлінській поштовій службі, познайомиться з чарівним і дотепним commis voyageur Францем, а невздовзі від нестримного кохання та безмежного щастя врешті-решт завагітніє.
Коли розповіла йому, що чекає від нього дитину, його дитину, Франц почервонів, як свіжа баварська сарделька, розридався і заприсягався, що за кілька місяців вони обов’язково одружаться, але зараз він має їхати у відрядження, адже люди без пристроїв, які він пропонує, просто не виживуть.
— Більше я його не бачила. Страждала, плакала, народила. Хотіла двійню, та й молока в мене було чи не на трійню, але змирилася, пробачила, заспокоїлась. А у тридцять першому від сухот дуже раптово і майже непомітно померла Настька, і я вже навіть не плакала, тихенько поховала на берлінському кладовищі її, лютеранку, і настала така порожнеча, така темна й сіра крига душу закувала, життя не було, сил не було. Тільки порожнява й страх. З однорічною дитиною, майже на вулиці, з мізерною зарплатнею рядового службовця на пошті я залишилася одна у цілому Берліні. Тоді вже ходили плітки, що на батьківщині настав рай, що всі працюють на радість собі і державі, а держава — не просто держава, а справжнє тобі втілення всіх соціальних чеснот. Становлення держави закінчилося, всі терори, війни і голод позаду — залишилося тільки приїхати і стати рівноправним мешканцем нової Української Радянської Соціалістичної Республіки. Я звернулася до радянського консульства, і мене радо прийняв майор, рафінований рязанський блондин, потомок славних варягів, але з хитрими татарськими очима. На оформлення виїзних документів з прізвищем Міронадзе пішло трохи менше двох тижнів. Мені пообіцяли квартиру в тому ж будинку на Прорізній, працевлаштування, ясла для Ніони, — її я назвала на честь подруги (пізніше вона стане звичайною Нінкою), — вечірнє відділення технічного училища, звичайний соціалістичний рай. І от, на початку березня тридцять другого року, з пересадкою у Варшаві, я приїхала до сірого, занедбаного міста, навіть не столиці, а так, посереднього провінційного містечка з розбитими храмами й понівеченою культурою. З-під снігу виглядала чорна земля, що почала відтаювати після холодної зими. Текло зі стріх, текло з очей. Здавалося, що вулицею ходять одні уркагани та чекісти. Тоді я вже зрозуміла, що, отримавши радянське громадянство, я втратила можливість виїхати з країни. Деякі збереження ще залишалися, і я думала податися до Франції, зробити рекогносцировку, зрозуміти, чи можна переїхати жити туди. Але, як я і очікувала, назад мене ніхто вже не випустив. З десяток разів я була на допитах у ГПУ, проте саджати мене поки ніхто не збирався. А з іншого боку, паспорт громадянки сересер мені теж не видавали. Жила як у повітрі, без документів, тимчасово мешкала у бараку, в яру, де зараз проходить бульвар Лесі Українки, працювала так само, як і в Берліні, на пошті. Було важко, і раєм це життя аж ніяк назвати не можна було. Бараки, робітники, чекісти, щоранку о шостій прокидайся, вези Ніоночку до ясел, а там не харчування, а біда якась. Так то я ще не знала, що за півроку тут буде стільки біженців із сіл, стільки злочинності та безчинства, що мама рідна, але жила, якось викарабкувалася, часом хотілося руки накласти на себе, не стільки через відчай, як від байдужості до всього.
Меняя маски
1. Унесенный ветром
Фантастика:
боевая фантастика
попаданцы
рейтинг книги
