Доктор Сон
Шрифт:
– Хіба я не можу пропустити якийсь день через хворобу?
Кейсі розреготався.
– Ти хворий щодня, друже мій, – ти п’яндило, заливний алкоголік. Хочеш знати, що казав мені мій спонсор?
– Здається мені, ви вже розказували. Неможливо солоний огірок перетворити назад на свіжий, правильно?
– Не будь таким хитросраким, просто послухай.
Ден зітхнув:
– Слухаю.
– Тягни свою сраку на зібрання, – почав той. – Якщо срака в тебе відвалиться, поклади її в мішок і тягни на зібрання.
– Чарівно. А якщо я, скажімо, просто забуду?
Кейсі знизав плечима:
– Тоді ти знайдеш собі іншого спонсора, такого, що вірить у забудькуватість. Я – ні.
Денові, який відчував себе крихкою статуеткою, що вже підсунулася до самого
Раптом на поточній сторінці виданого йому Кейсі блокнота він почав друкованими літерами виводити одне слово. Великими, акуратними літерами. Він поняття не мав, чому це робить чи що означає це слово. Те слово було АБРА.
Тим часом речниця дісталася до кінця свого самоаналізу і вибухнула слізьми, проголошуючи крізь них, що, навіть хоча її колишній є лайно-лайном і вона його все одно кохає, вона вдячна за те, що веде тепер правильне, тверезе життя. Ден зааплодував разом з рештою Обідньої Групи, а тоді взявся ручкою забарвлювати ті літери. Робити їх жирнішими. Рельєфнішими.
«Я звідкись знаю це ім’я? Здається, знаю».
Коли почав говорити наступний речник, Ден пішов до електрокавника по свіжу чашку кави, і тоді-то воно йому згадалося. Аброю звали одну дівчину в романі Джона Стейнбека. «На схід від Раю» [82] . Він читав цю книгу… не пам’ятав, де саме. Під час якоїсь із зупинок у своїх мандрах. Колись, десь. Це не мало значення.
Наступна думка
(чи збереглося оте)
82
John Ernst Steinbeck (1902–1968) – письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (1962); одна з героїнь його роману «East of Eden» (1952), Абра Бейкон, росте опікувана люблячою матір’ю, яка, як згодом стає зрозуміло читачеві, зовсім не знає власної дочки.
виринула, наче бульбашка, на поверхню його розуму і лопнула.
Збереглося що?
Френкі П., ветеран Обідньої Групи, який головував на цих зборах, запитав, чи не бажає хтось провести «Клуб жетонів». Коли не піднялося жодної руки, Френкі гукнув:
– А ти як, отой ти, що никаєшся позаду біля кавоварки?
Ден зніяковіло вийшов у центр кімнати, сподіваючись, що згадає порядок вручення жетонів. Перші – білі – початківцям, це він пам’ятав. Коли він узяв до рук потерту бляшанку від печива, в якій лежали жетони і медальйони, та сама думка виникла знову.
«Чи збереглося оте?»
Того ж дня Правдивий Вузол, який зимував на території кемпінгу КСА [83] в Арізоні, спакувався і почав манівцями мандрувати на схід. До Шоу-Лоу [84] вони їхали по трасі № 77 звичним караваном: чотирнадцять автодомів, деякі тягнули за собою легкові автомобілі, деякі везли закріплені на дахах садові крісла й велосипеди. Між ними були «Віннебаго», «Баундери», «Південні вітри», «Монако» [85] . Розин «ЕрфКрузер» – імпортний сталевий красень вартістю сімсот тисяч доларів, найкраще житло на колесах з усіх, які лишень можна купити за гроші, – вів цей парад. Але повільно, не перевищуючи двох п’ятірок [86] .
83
«Kampgrounds of America» («Kемпінги Америки») – заснована 1962 р. мережа комфортабельних кемпінгів або просто обладнаних електрикою і водогоном майданчиків для різноманітного роду автомототуристів, яка зараз налічує близько 500 об’єктів у США й Канаді.
84
Show Low – засноване 1870 р. місто в окрузі Навахо, штат Арізона.
85
«Southwind» – бренд трейлерів та автодомів різної архітектури й ціни, які в 1962–2010 рр. випускалися в Каліфорнії компанією «Fleetwood RV»; «Monaco» – автодоми, що випускалися в 1968–2009 рр. однойменною компанією в штаті Орегон.
86
55 миль/год (89 км/год) – обмеження швидкості, введене 1974 р. через бензинову кризу федеральним урядом по всій території США; 1988 р. піднято до 65 миль/год (105 км/год); з 1995 р. встановлення граничної швидкості на їх території цілком належить до компетенції урядів окремих штатів, тож в деяких місцях зберігається 55.
Вони не поспішали. Часу мали вдосталь. Бенкет чекав за кілька місяців попереду.
– Чи збереглося оте? – спитала Кончетта, дивлячись, як Лючія розстібає на собі блузку і пропонує Абрі грудь. Аббі сонно закліпала очима, потикалася трішки і втратила цікавість. «Не варто зразу ж давати цицьку, щойно лиш в тебе пипки засвербіли, нехай вона сама попросить, – подумала Четта. – І то криком на все горло».
– Збереглося що? – перепитав Дейв.
Люсі зрозуміла.
– Я зомліла відразу по тому, як доню поклали мені на руки. Дейв каже, я її ледь не впустила. Не було часу, Момо.
– Ах, ви про оте, чим в неї було заліплено обличчя, – промовив Девід зневажливо. – Вони те зідрали й викинули геть. І чорт з ним, скажу я.
Девід усміхався, але очі його дивилися на неї виклично: «У тебе мусить вистачити розуму не продовжувати цю тему, – проказували вони. – У тебе достатньо розуму, тому краще облиш».
У неї вистачало розуму… і водночас ні. Чи так само брали її сумніви, коли вона була молодшою? Цього вона не пам’ятала, хоча добре пам’ятала кожний урок з Благословенних таїнств і безкінечні пекельні тортури, приписувані «Сестрами Милосердя», отими бандітті в чорному. Історія про дівчинку, яка осліпла через те, що підглядала свого голого брата у ванні, а ще інша – про чоловіка, який раптово помер на місці, бо ганив Папу.
«Віддайте їх нам, поки вони юні, і не важить, скільки курсів відмінників вони випустять і скільки напишуть поетичних книжок, нехай навіть ті книжки будуть відзначені всіма найвищими преміями. Віддайте їх нам, поки вони юні… і вони залишатимуться нашими довічно».
– Тобі варто було зберегти il amnio [87] . То на щастя.
Вона заговорила прямо до своєї онуки, цілком ігноруючи Девіда. Він був доброю людиною і добрим чоловіком для її Лючії, але пішов би він нахер з отим своїм зневажливим тоном. І двічі нахер оті його викличні очі.
– Я би зберегла, але ж не мала можливості, Момо. А Дейв не знав, – відповіла Люсі, застібаючи ґудзики на блузці.
Четта нахилилася й торкнулася кінчиком пальця ніжної щічки Абри, стара плоть сковзнула по новісінькій.
87
Той послід (італ.).