Доктор Сон
Шрифт:
– А який мені подарунок?
Дік усміхнувся:
– Отак вже краще. Мені подобається це чути, і Венді також.
– Так, – це було все, що вона наважилась вимовити. Інакше б вони почули тремтіння в її голосі й занепокоїлися. Цього вона не хотіла.
– Поки нас не буде, ви могли б зробити у ванній чистку, – сказав їй Дік. – Ви маєте кухонні рукавички?
Вона кивнула.
– Добре. Надягніть їх.
До берега було дві милі. Стоянку оточували незграбно розмальовані пляжні спокуси – кіоски з продажу тортів-мурашників [8] , ятки з хот-догами, сувенірні крамнички, – але зараз, під самий кінець сезону, усякий бізнес там майже вщух. Пляж майже цілком належав тільки їм. Поки вони їхали сюди
8
Одна з найулюбленіших у США ярмаркових страв голландсько-німецького походження: прокручене крізь м’ясорубку тісто смажать в олії з маслом і засипають горіхами, цукром, фруктами тощо.
– Ось побалакаємо троха, і тоді можеш його розпаковувати, – сказав Дік.
Вони вирушили просто вздовж прибою, там, де пісок був твердим, мерехтливим. Денні йшов повільно, бо Дік уже доволі постарішав. Колись він помре. Можливо, навіть скоро.
– Мене вистачить ще на кілька років, – промовив Дік. – Нехай це тебе не турбує. Розкажи мені тепер про минулу ніч. Нічого не пропускаючи.
Це не забрало багато часу. Найважчим виявилося добирати слова, щоб пояснити той жах, який він переживає зараз і як той переплітається з удушливим відчуттям упевненості: тепер, коли вона його знайшла, вона вже ніколи не залишить його у спокої. Але оскільки це був Дік, він не мав потреби в словах, хоча й знайшов деякі.
– Вона прийде знову. Я знаю, вона повернеться. Вона приходитиме й приходитиме, аж поки мене не дістане.
– Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися?
Хоча й здивований такою переміною курсу, Денні кивнув. Саме Хеллоран показав і розказав усе, що треба, йому і його батькам у їхній перший день в «Оверлуку». Здавалося, це було так давно.
– А пам’ятаєш, як я вперше заговорив усередині твоєї голови?
– Звичайно ж, я пам’ятаю.
– І що я тоді сказав?
– Ви спитали мене, чи хочу я поїхати з вами до Флориди.
– Так, правильно. А як тобі почувалося, коли ти взнав, що ти більше не самотній? Що ти не єдиний такий на світі?
– Стало просто чудово, – відповів Денні. – Просто чудовезно.
– Йо, – погодився Хеллоран. – Йо, звісно, так.
Вони пройшли далі, трохи помовчавши. Маленькі пташки – мати Денні називала їх цвіріньками [9] – забігали у хвилі й спурхували назад.
– Ти коли-небудь чудувався з того, як я завше з’являюся тоді, коли я тобі потрібний? – поглянув він униз, на Денні, і посміхнувся. – Аніже. Ніколи. Та й чому б? Ти був усього лиш дитинчам, але зараз ти троха постаршав. А в деяких смислах став набагато старшим. Слухай сюди, Денні. Цей світ має змогу якось тримати все в рівновазі. Я у це вірю. Є така приказка: «Коли учень готовий, учитель об’явиться». Я й був твоїм учителем.
9
Stint (Peep) – піщаний кулик, поширений на північноамериканських узбережжях дрібний птах.
– Ви значно більший за це, – сказав Денні. Він узяв Діка за руку. – Ви мій друг. Ви врятували нас.
Дік це проігнорував… або вдав, ніби проігнорував.
– Моя бабця теж мала сяйво – ти пам’ятаєш, я тобі про це вже був розказував?
– Йо. Розказували, ви розказували, що вели з нею довгі розмови, навіть не відкриваючи ротів.
– Так і було, правильно. Вона мене навчила. А її навчила її прабабця, давно, ще у рабські часи. Колись, Денні, настане твоя черга стати учителем. Учень з’явиться.
– Якщо мене спершу не дістане місіс Мессі, – промовив Денні понуро.
Вони підійшли до лавки. Дік сів.
– Далі я вже не насмілююся. Можу не повернутися назад. Сідай поряд мене. Хочу розповісти тобі одну історію.
– Не хочу я ніяких історій, – заперечив Денні. – Вона повернеться, як ви цього не второпаєте? Вона повертатиметься знову, і знову, і знову.
– Закрий
Після цих своїх слів Дік вищирився, демонструючи блискучі нові зуби.
– Гадаю, тобі дійде. Ти далебі не дурник, золотко.
Мати матері Діка – та, що мала сяйво – жила у Клірвотері [10] . Вона була Білою Бабунею. Не тому, що належала до білої раси, звісно, а тому, що була доброю. Батько його батька жив у штаті Міссісіпі, у сільському містечку Данбрі неподалік від Оксфорда [11] . Його дружина померла задовго перед тим, як народився Дік. Для людини його кольору в той час і в тій місцевості цей чоловік був заможним. Він володів поховальним салоном. Дік зі своїми батьками відвідував його чотири рази на рік, і малий Дік Хеллоран ненавидів ті гостини. Енді Хеллоран сповнював його жахом, і малий називав його – тільки подумки, бо вимовити таке вголос означало заробити собі стусан по губах – Чорним Дідом.
10
Clearwater («Чисті води») – місто, засноване 1891 р. у Флориді на березі Мексиканської затоки.
11
Oxford – засноване 1837 р. містечко, назване на честь британського університетського міста й з прицілом на академічне майбутнє, що й справдилося: 1848 р. там було відкрито штатний Університет Міссісіпі, тепер широко відомий під неформальною назвою «Стара Місс».
– Ти знаєш про паскудників дітей? – запитав Дік у Денні. – Отих, що шукають дітей для сексу?
– Щось ніби таке, – промовив Денні насторожено. Звичайно, він знав, що не можна балакати з незнайомцями, і ніколи не сідати з кимсь таким до машини. Бо вони можуть зробити з тобою своє дільце.
– Ну, старий Енді був чимось більшим за просто паскудника дітей. Він був ще й клятим садистом.
– А що це?
– Це той хто радіє, коли комусь робить боляче.
Денні кивнув, миттєво зрозумівши.
– Як Френкі Лістроун у школі. Він мучить дітей, роблячи їм «індіанські опіки» та «голландські тертушки» [12] . Якщо когось він не може змусити заплакати, тоді перестає. А якщо може, тоді він не перестає нізащо.
– Це погано, але там було гірше.
Дік запав у те, що випадковому перехожому здалося б мовчанкою, але його розповідь продовжила розгоратися серією картинок і фраз, що їх зв’язували. Денні побачив Чорного Діда, високого чоловіка в костюмі чорнішому, ніж він сам, якогось особливого фасону
12
Дитячі знущальні прийоми: 1) одночасно крутити врізнобіч шкіру на руці; 2) швидко терти якусь місцину на волосяній частині голови жертви.
(федорі) [13]
капелюсі на голові. Він побачив, як у нього пуп’янками слини завжди мокріли кутики рота і які в нього почервонілі, в припухлих повіках очі, ніби він втомлений або щойно подолав ридання. Він побачив, як він садовить Діка – молодшого, ніж тепер Денні, либонь, такого віку, як Денні був тієї зими в «Оверлуку», – собі на коліна. Якщо вони були не самі, він міг його хіба що полоскотати. Якщо самі, він клав свою руку Діку між ноги і стискував йому яєчка, аж поки Дікові не здавалося, що він ось-ось зомліє від болю.
13
Фетровий капелюх з увігнутим наголовком і загнутим донизу передом крисів, названий за п’єсою «Fedora» (1888) французького драматурга Віктор’єна Сарду (1831–1908), де саме в такому капелюсі грала зіркова актриса Сара Бернар (1844–1923); незмінний атрибут гангстерів і детективів у голлівудських фільмах 1940–1950-х рр.