Доктор Сон
Шрифт:
Ден ще довгенько сидів у трусах на краю ліжка і просто дивився. Потім підвівся і поклав долоню на ті літери, трохи їх змазавши, сподіваючись на сяйво. Бодай на маленьку іскру. Нарешті він прибрав долоню і, витираючи з неї крейдяний пил собі об голе стегно, промовив:
– І тобі привіт… – А потім: – Тебе часом звуть не Абра?
Нічого. Він накинув халат, взяв мило й рушник і пішов униз, до службового двомісного душу. Повернувшись назад, він підібрав знайдену при цій же дошці фетрову стирку і почав витирати те слово. На півдорозі чиясь думка
«тато каже, у нас будуть повітряні кульки»
надійшла йому, і він зупинився, чекаючи на щось іще. Утім, більше не прийшло нічого, тож він закінчив витирати дошку, а потім почав відновлювати
Святкування дня народження Абри відбувалося на задньому подвір’ї Стоунів на затишному, порослому травою просторі, де тільки-но почали розквітати кілька яблунь і кизилових дерев. При підніжжі двору стояла сітчаста огорожа з хвірткою на висячому кодовому замку. Огорожа буда відверто негарною, але ні Девід, ні Люсі тим не переймалися, бо поза нею текла річка Сако [124] , що вихилясами прокладала собі шлях на південний схід через Фрейжер, Північний Конвей і кордон штату в сусідній Мейн. Малих дітей і річки треба розмежовувати, вважали Стоуни, особливо навесні, коли їхня Сако вслід за таненням снігу ставала широкою і бурхливою. Місцевий тижневик кожного року повідомляв щонайменше про одного втопленика.
124
Saco – річка завдовжки 219 км, що витікає з Білих гір у штаті Мейн і впадає в Атлантичний океан.
Сьогодні в дітей було чим зайнятися на галявині. Єдина організована діяльність, на яку вони піддалися, була коротким туром гри «Роби, як я», але ці діти вже були того віку, який цілком дозволяв їм бігати (а декому й качатися) по траві, мавпами видиратися на Абрині ігрові риштовання, повзати крізь «Веселі Тунелі», які Девід установив разом з парою інших батьків, та ляскати по повітряних кулях, що плавали тепер повсюди. Всі кульки були жовтими (оголошений Аброю її улюблений колір), і було їх там, як це міг засвідчити Джон Далтон, щонайменше сімдесят. Він особисто допомагав їх надувати Люсі з її бабцею. Як для жінки її віку, Четта мала розкішний набір легенів.
Включно з самою Аброю, там було дев’ятеро малюків, і оскільки з кожним прийшов щонайменше хтось один із батьків, дорослого догляду за ними вистачало. На задній веранді стояли садові крісла, тож коли свято набрало крейсерського темпу, Джон всівся в одно з них поряд із празниково вбраною в дизайнерські джинси і светрик з написом НАЙКРАЩА В СВІТІ БАБЦЯ Четтою. Вона якраз пригощалася від величезного кусня святкового торта. Джон, який за зиму набрав кілька фунтів зайвого баласту, обмежився одним ріжком суничного морозива.
– Не уявляю, куди воно у вас влазить, – сказав він, киваючи на стрімко зникаючий торт на її паперовій тарілці. – На вас і тіла нема. Ви ніби навощена ниточка.
– Може, й так, caro, але в мене порожній ножний протез, – вона обвела поглядом розгуляних дітей і видала глибоке зітхання. – Як же мені б хотілося, аби моя дочка дожила, щоби це побачити. Не так вже й багато в мене печалей, але це одна з них.
Джон вирішив не ризикувати заглибленням у цей ухил в розмові. Мати Люсі загинула в автомобільній катастрофі, коли Люсі була ще меншою за Абру. Він це знав з їхньої сімейної анкети, яку Стоуни заповнювали разом.
Проте Четта сама повернула розмову в інший бік.
– Знаєте, що мені подобається в них у цьому віці?
– Звідки? – Джонові вони подобалися у будь-якому віці… принаймні до того, як сягали чотирнадцяти років. Коли їм виповнюється чотирнадцять, їхні залози вмикаються на гіпердрайв і більшість з них відчувають себе зобов’язаними наступні п’ять років бути зухвалими шмаркачами.
– Погляньте на них, Джонні. Це дитяча версія отієї картини Едварда Гікса «Миролюбне королівство» [125] . У нас тут шість білих – звичайно, а як інакше, це ж Нью-Гемпшир, – але також ми маємо двох чорних і одну казково вродливу американочку корейського походження, яка могла б демонструвати моделі одягу в каталозі Ганни Андерсон [126] . Ви знаєте оту пісню, що її співають у недільній школі, де такі слова: «Чорний і білий, жовтий і червоний, у Його очах кожен з них коштовний». От таке ми й маємо тут зараз. Дві години, а жодне з них не підняло на іншого кулака, не штовхнуло злісно.
125
Edward Hicks (1780–1849) – американський художник-наївіст, проповідник релігійної Спілки друзів (квакерів); на його картині «Миролюбне королівство» (1834) зображені діти, що мирно граються серед хижих звірів, а на задньому плані – білі колоністи разом з індіанцями.
126
Hanna Andersson – шведська емігрантка, яка 1983 р. заснувала в США сімейну компанію з дизайну і виробництва іграшок та дитячого й жіночого одягу з безпечних, натуральних матеріалів.
Джон, котрий бачив достобіса малят, які брикалися, штовхалися, били й кусали інших, відповів усмішкою, в якій цинізм і жаль перебували в точно дозованому балансі.
– Я й не очікував би чогось іншого. Всі вони відвідують заклад «Малі приятелі». Це елітний денний дитсадок у цій окрузі, і ціни вони там гилять елітні. Це означає, що їхні батьки всі належать щонайменше до вищого середнього класу, всі з дипломами коледжів, і всі практикують заповіт «У погодженні й злагоді». Ці діти – просто одомашнені соціальні тварини.
На цім Джон замовк, бо вона вже на нього хмурилася, але він міг продовжити й далі. Міг би сказати, що приблизно до семи років – так званого свідомого віку – вони залишаються емоційними луна-камерами. Якщо вони ростуть поряд з людьми, які між собою погоджуються й ніколи не підвищують голосу, вони діють так само. Якщо їх виховують зубасті горлодери… тоді…
Двадцять років лікування малюків (не кажучи вже про двійко вирощених власних, які тепер навчалися у добрих підготовчих школах ґатунку «У погодженні й злагоді») не зруйнували геть того романтичного душевного налаштування, з яким він був колись вирішив спеціалізуватися у педіатричній медицині, хоча воно й притлумилося за всі ці роки. Можливо, діти дійсно приходять у цей світ у сяйві слави, як колись упевнено був проголосив Вордсворт [127] , але вони також серуть собі в штанці, допоки не засвоять кращих навичок.
127
William Wordsworth (1770–1850) – видатний англійський поет-романтик; Доктор Джон має на увазі його твір «Ода: натяки на безсмертя, зі спогадів про раннє дитинство» (1804).
Сріблясті переливи – як ті дзвоники, що на пікапі з морозивом, – задзеленчали в пополудневому повітрі. Діти обернулися на цей звук.
З під’їзної алеї Стоунів на галявину котився привітний привид: юнак на неймовірно завеликого розміру триколісному велосипеді. На хлопцеві були білі рукавички і яскравий костюм з кумедно широкими плечами. У петельці одного лацкана стирчала бутоньєрка завбільшки як оранжерейна орхідея. Штани на ньому (також величезного розміру) наразі були підкочені до колін, щоб не заважали крутити педалі. Дзвоники звисали з рукоятей велосипедного керма, і він торкав їх одним пальцем. Велосипед хитався з боку на бік, але не завалювався остаточно. На голові новоприбульця під величезним капелюхом-казанком коричневого кольору сиділа божевільна синя перука. Позаду нього йшов Девід Стоун, в одній руці він ніс велику валізу, а в іншій – складаний столик. Вигляд Дейв мав знічений.