Доктор Сон
Шрифт:
Всі діти мають власні механізми самозаспокоєння. Зі своєї довгої практики Джон знав, що для більшості таким слугує безпечно засунутий до рота великий палець. Абра в цьому сенсі трохи відрізнялася. Вона прикрила нижню частину обличчя правою рукою і долонькою терла собі губи. У результаті її слова звучали приглушено. Джон прибрав її руку – делікатно.
– Що, сонечко?
Зніченим голоском вона промовила:
– Мені нагорить за це? Я… я… – почала здригатися вона, спробувавши знову повернути назад свою втішливу долоню, але Джон її притримав. – Я хотіла зробити, як Мінстрозіо. – Вона заплакала. – Джон пустив її руку, і та вмить повернулася їй до рота, почавши його нестямно терти.
Девід підхопив її на руки і розцілував щоки. Люсі обняла їх обох і поцілувала доні голівку.
– Ні, сонечко, ні. Нічого не нагорить. Все
Абра сховала обличчя на шиї в матері. Тієї ж миті попадали ложки. Цей стукіт змусив їх усіх здригнутися.
Через два місяці, коли в Білих горах Нью-Гемпширу вже розпочалося літо, Девід і Люсі Стоун сиділи в кабінеті Джона Далтона, стіни якого прикрашали фотографії багатьох усміхнених дітей, його пацієнтів, – чимало з них вже давно стали дорослими й мали власних дітей.
Джон сказав:
– Я найняв свого племінника, тямущого в комп’ютерній справі – за власний кошт, і не хвилюйтесь, він бере недорого – пошукати, чи існують якісь задокументовані справи, схожі на випадок вашої дочки, а якщо так, щоби він їх дослідив. Він обмежив своє дослідження останніми тридцятьма роками і знайшов таких понад дев’ятсот.
– Так багато! – присвиснув Девід.
Джон похитав головою:
– Зовсім не багато. Якби це була хвороба – а нам нема потреби повертатися до тієї дискусії, бо це в жодному разі хворобою не є, – вона була б такою ж рідкісною, як слоновість. Або лінії Блашко, які тих, що слабують на них, перетворюють фактично на людей-зебр. Лінії Блашко вражають приблизно одну людину з семи мільйонів [130] . Випадок Абри мусив би бути того ж порядку.
130
Слоновість (елефантіаз) – хронічне потовщення шкіри кінцівок; лінії Блашко – відкриті 1901 р. німецьким дерматологом Альфредом Блашко генетично притаманні людині невидимі смуги на шкірі, які проявляються, коли людина на щось починає хворіти.
– Що саме є випадком Абри? – перепитала Люсі, беручи руку свого чоловіка і міцно її стискаючи. – Телепатія? Телекінез? Якесь інше теле?
– Всі ці речі певною мірою присутні. Чи телепатка вона? Судячи з того, що вона знає заздалегідь, коли хтось до вас прийде, і знала, коли поранилася місіс Джадкінс, відповідь, як видається, мусить бути «так». Чи володіє вона телекінезом? З того, що ми бачили у вашій кухні, коли святкували її день народження, відповідь – тверде «так». Чи вона екстрасенс? Провидиця, якщо ви готові таке припустити? Щодо цього певності ми мати не можемо, хоча історія з одинадцятим вересня і випадок із двадцятидоларовою банкнотою за комодом наштовхують на таку думку. Але як щодо того вечора, коли всі телеканали раптом почали показувати «Сімпсонів»? Як ви могли б це назвати? Чи та фантомна мелодія «Бітлз»? Це був би телекінез, якби звуки видавало піаніно… але ж ви кажете, що вони надходили нізвідки.
– То що ж буде далі? – спитала Люсі. – Чого нам іще очікувати?
– Не знаю. Не існує передбачуваного шляху, яким можна було б рухатися. Проблема в галузі надприродних феноменів та, що такої галузі не існує. Занадто багато там шарлатанства і забагато людей, які просто з’їхали до дідька з котушок.
– Отже, ви не в змозі порадити, що нам робити, – промовила Люсі. – Оце й уся казка.
Джон усміхнувся.
– Я можу вам точно сказати, що слід робити: продовжуйте любити її. Якщо мій небіж має рацію (а ви мусите пам’ятати, що А: йому лише сімнадцять, і Б: він ґрунтується на мінливих даних), ви стикатиметеся з дивними ефектами, допоки вона не сягне підліткового віку. Деякі з них можуть бути кричуще дивними. Десь близько її тринадцяти-чотирнадцяти років це згладиться, а потім почне спадати. На той час, коли їй буде за двадцять, різноманітні феноменальні штуки, які вона генерує, швидше за все, вельми здрібнішають. – Він усміхнувся. – Але вона все життя залишатиметься феноменальним гравцем у покер.
– А якщо вона почне бачити померлих людей, як той хлопчик у тому фільмі? – запитала Люсі. – Що нам тоді робити?
– Тоді, я
– О, ще б пак, – сказала Люсі. Вона спромоглася на посмішку, але через те, що вона встигла обкусати в себе з губ майже всю помаду, та посмішка не здалася занадто впевненою. – Останнє, чого б нам хотілося, це побачити нашу дочку на обкладинці «Погляду досередини» [131] .
131
«The Inside View» – вигаданий С. Кінгом таблоїд, назва якого вперше з’являється в його оповіданні 1988 р. «Нічний політ».
– Слава Богу, ніхто з присутніх тоді батьків не бачив тих ложок, – сказав Девід.
– Ось таке питання, – поцікавився Джон. – Як ви вважаєте, Абра сама розуміє, наскільки вона особлива?
Стоуни обмінялися поглядами.
– Я… я так не думаю, – нарешті промовила Люсі. – Хоча після тих ложок… ми тоді з цього так задуже галасували…
– То задуже у вашій власній уяві, – заперечив Джон. – Не в її, радше за все. Вона трішки поплакала, потім знову вийшла надвір з усмішкою на обличчі. На неї ніхто не накричав, її не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразі подіям розвиватися своєю чергою. Коли вона трохи постаршає, ви зможете застерегти її, щоби вона не робила жодних з отих своїх особливих трюків у школі. Ставтеся до неї як до нормальної, бо вона загалом такою й є. Правильно?
– Правильно, – відгукнувся Девід. – Це ж зовсім не те, як аби вона мала плями, чи пухирі, чи третє око.
– Ох, дещо вона таки має, – сказала Люсі, подумавши про ту оболонку. – Вона має третє око. Його неможливо побачити… але воно є.
Джон підвівся.
– Я зберу всі роздруківки мого небожа і надішлю вам, якщо ви маєте таке бажання.
– Я маю, – сказав Девід. – Серйозне бажання. І думаю, що наша дорога стара Момо також. – При цім він трішки наморщив носа. Це побачила Люсі й насупилася.
– А тим часом радійте з вашої дочки, – наказав їм Джон. – Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вміє дарувати велику радість. Ви впораєтеся з усім.
Якийсь час здавалося, що він мав рацію.
Розділ четвертий. Доктор Сон за викликом
Ішов січень 2007 року. У баштовій кімнаті «Рівінгтон Хаусу» на повну потужність працював Денів обігрівач повітря, але кімната все одно залишалася холодною. Зі швидкістю п’ятдесят миль за годину з гір задував штормовий північний східняк, щогодини додаючи до шару снігу на вулицях Фрейжера свіжих п’ять дюймів. Коли наступного дня буря нарешті вгамувалася, деякі з наметів проти північних і східних стін будівель на Кренмор-авеню сягали дванадцяти футів заввишки [132] .
132
12 футів = 3,65 м.
Дена не лякав холод; угніздившись під двома пуховими ковдрами, він почувався в теплі, як тост при чаю. Тим не менше, вітер знайшов шлях до його голови так само, як він знаходив собі пролазки попід віконними рамами й дверними порогами старої вікторіанської будівлі, яку Ден тепер називав своїм домом. Уві сні він чув його стогони навкруг готелю, в якому маленьким хлопчиком він був прожив одну зиму. У своєму сні він і був тим маленьким хлопчиком.
«Він на другому поверсі «Оверлука». Матуся спить, а тато в підвалі, передивляється там старі папери. Він робить ДОСЛІДЖЕННЯ. Це ДОСЛІДЖЕННЯ для книги, яку він збирається написати. Денні не слід було б перебувати тут, і майстер-ключа, який він затис зараз у кулаці, йому не слід було брати, але він не зміг від цього утриматися. Саме тепер він втупився очима у пожежну кишку, прилаштовану на стіні. Вона складена вздовж себе самої, і вона на вигляд – як якась змія з мідною головкою. Спляча змія. Звісно, ніяка це не змія – це на брезент Денні так задивився, а не на зміїну шкіру – але все одно вона схожа на справжню змію».