Долина Гнівного потоку
Шрифт:
— Думаю, Джо, — спокійно сказав Мур, — що ти вже не рубатимеш дерева.
Він сягнув рукою в кишеню і поклав на аркуш, якраз на те місце, де позначено Долину Гнівного потоку, знайдений там самородок завбільшки з грушу. Тьмяно блиснуло щире золото.
Джо Слейтер відчув, як по тілу йому покотилася гаряча хвиля.
— Ви знайшли жилу? — тихо спитав він.
Мур тільки мовчки глянув на нього, але в очах його хлопець прочитав відповідь.
— І ви хочете взяти нас до спілки? — знову запитав Джо.
Старий кивнув. Якусь хвилю в комірчині панувала
Зненацька Мур зареготав.
— Якби ви себе побачили — вилупили очі, мов телята!
Від тих слів хлопці отямились і собі засміялися, схопилися з місця, нервово заходили по кімнатці. Та скоро знову сіли до столу, і Мур почав оповідати. Вони сиділи так дві години — розмова була поважна.
По обіді всі Фінні зібрались у вітальні. Прийшли також Том і Слейтер. Господиня не перебивала Мура жодним словом, тільки трохи зблідла. Аж як старий скінчив, вона озвалася:
— Корктаун спорожніє…
Тоді замовкла й задумливо втупилась у вікно. Та за хвилю вона знову стала спокійна й розважна, як завжди.
— Чи могли б ви зайняти самі цілу долину, Семюеле?
Мур схилився на стільці, стискаючи натруджені руки й опустивши очі додолу.
— Так, міг би, — тихо відповів він, — але не годен був би стримати лавини людей, і тоді б не обійшлося без сутичок, убивств і колотнечі.
— Без цього й так не обійдеться, Семюеле, — суворо мовила господиня.
— Одначе їх буде не стільки, якщо кожен матиме змогу копати. А там золота вистачить.
— І нам усім треба туди їхати?
— Не знаю, — непевно мовив старий. — Хай кожен сам вирішує. Для жінок то не дуже гарне місце.
— Я поїду з Джо! — схвильовано вигукнула Бетті.
Мати суворо позирнула на неї.
— Помовч, доню, тобі слова немає. Хоч ти й виросла тут, але нічого не знаєш ні про цей дикий край, ні про його мешканців. Ми ще поміркуємо, Семюеле, проте я вже нині бачу: мені тут нічого робити, коли всі чоловіки поїдуть. А їх ніхто не вдержить. Тоді ми, жінки, зостанемося безборонні. А в гурті ми завжди будемо дужчі.
Відтоді в їхньому господарстві все пішло якось інакше, ніж звичайно. Правда, вони виконували свою щоденну роботу, одначе говорили мало, кожного посідали свої думки, часом дуже химерні. Діти чекали материної ухвали.
Одного вечора прийшов батько Джо Слейтера.
— Не знаю, який дідько вселився в хлопця, — сказав він. — Закохані часто бувають чудні, але з ним діється щось не те. Може, в них із Бетті не все гаразд? Джо нічого не каже мені, а я до такого не звик. І не береться ні до якої роботи, ходить мов сновида. Навіть дерева не йде рубати, хоч я йому обіцяв помогти. Ми вже пропустили такі золоті дні. От я й прийшов до вас.
Матуся Фінні зітхнула й підвелася:
— Зараз я вернуся, Слейтере. Мабуть, нам треба поважно поговорити. Всім корктаунцям.
Слейтер сів. У душу йому закралась тривога: що могло статися з його сином і Бетті?
Господиня довго не барилася. Вона сказала Мурові:
— Я поїду з своїми дітьми. Хай то буде наша спільна доля. А тепер ходімо, Семюеле, поговорите із старим Слейтером. Йому очі полізуть на лоба, як він почує про все.
Слейтерові очі не полізли на лоба, він тільки ні на мить не зводив їх з Мура, поки той оповідав про знахідку, і нервово стискав руками стіл. Слейтер народився в цій країні і всього вже спізнав: довгі роки сам шукав золота і навіть якийсь час носив значок шерифа, аж поки переїхав до Корктауна й тут оселився. І тепер на старість доведеться ще раз усе те пережити? Слейтер не вагався ні хвилини.
— Семе, — сказав він глухо, — комусь іншому я навряд чи повірив би, а тобі вірю. Ми тобі багато чим завдячуватимем. Але скажу зразу: на нас ти можеш теж покластися.
Гол Слейтер пішов додому. В ньому вже заграла кров шукача пригод. Холодний східний вітер сік йому в обличчя зернистим снігом і куйовдив чуба. Та Слейтер нічого не відчував. Йому було гаряче, він ніс шапку в руці і майже не дивився під ноги. Перед очима йому маячіли гори, зоряне небо, урвища, юрми людей і ціле місто з наметів.
Люди, що траплялися назустріч, дивилися йому вслід і хитали головою. Що з ним таке? Адже всі знали його як спокійного, врівноваженого чоловіка і завжди рахувалися з його словом.
Дома Слейтер обійняв сина:
— Яке щастя, Джо! І як шляхетно повівся Мур!
Він не міг знайти собі місця, тому відразу взявся лаштуватися до майбутньої подорожі: витяг з повітки великого воза, щоб полагодити його і натягти шатро.
— Віднині будемо краще годувати волів, — наказав він і вже аж до вечора ніяк не міг заспокоїтись.
Повечерявши, він звелів Джо взяти ліхтаря й присвічувати, а сам став порпатися в скрині. Дружина відразу здогадалася, чого він шукає, і мимоволі зітхнула. Слейтер дістав ладівницю і великий шестистрільний пістолет. Він розібрав його на столі, почистив і змастив. Синові він доручив доглянути ладівницю.
— Дванадцять років ти не носив зброї, Голе, — тихо озвалася дружина. — Я думала, що вже, хвалити бога, й не носитимеш.
Гол Слейтер усміхнувся.
— Пістолет — таке саме знаряддя, як плуг чи лопата, — просто сказав він. — Нема тобі чого боятися.
— Знову кого там тільки не назбігається, — задумливо мовила дружина.
— Важко доведеться весною і влітку, а там уже буде по всьому. А може й ще скоріше. На Семюелеве слово можна покластися, він дарма нічого не скаже.
Другого ж таки вечора корктаунці зібрались у Лі Байта, бо в його хаті була найбільша світлиця. Але й там усі не вмістилися — сиділи ще й у сінях та в сусідній кімнаті і слухали крізь відчинені двері. Жінки теж поприходили. Перед Муром та Слейтером сиділо двадцять восьмеро чоловіків — батьки й сини, деякі ще зовсім підлітки.