Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Ватаг засміявся так щиро й радісно, що стало видно всі дірки в його зубах. Він посовався в сідлі, потім скрутив цигарку короткими спритними пальцями і сказав:
— Ми з вами обидва стріляні зайці, тож нічого один одному туману пускати. Мене звуть Тед Бол, проте хлопці величають мене Пастором. — Він помовчав, жадібно затягнувся цигаркою й почав так завзято чухати голову, що крислатий, збляклий від сонця капелюх аж зсунувся йому на плечі. Ватаг шукав потрібного слова, щоб часом не вразити подорожнього. Нарешті мовив: — Не щодня здибаєш у преріях таку валку, як оце ваша. Крім того, видно, що всі ви тутешні хлібороби…
— А вас, Пасторе, ні? — запитав Слейтер.
Усміхнувшись, він під’їхав ближче, і вони поручкалися, не злазячи з коней. Ватаг йому сподобався, видно, що буз старосвітського гарту.
Тед Бол похитав головою.
— По яругах конем не поїдеш, а пішки я безпорадний, мов кріт. Та й блискучий метал тільки гріхи сіє, більше нічого. Хай щастить вам, люди добрі!
Він свиснув крізь чорні зуби так пронизливо й несподівано, що Слейтерів кінь злякався і став дибки. Пастор круто повернув свого буланого й подався до череди. Решта п’ятеро ковбоїв відразу поїхали за ним, тільки Джім, останній, ніяк не хотів розлучатися з повозом, де були жінки, і ще довго махав їм капелюхом.
Увечері ковбої зібралися коло багаття, зігнана докупи худоба стояла неподалік темною купою. Відразу зайшла мова про валку й про дівчат. Тед Бол мовчав. Але пастухи не вгамувалися, аж поки він не сказав, що дума“.
— Звісно, вони подалися шукати золота, пияки ви нещасні, — буркнув Пастор. — Тут нема про що міркувати. Хтось із них восени знайшов добру місцину, де є щось певне, розважно не пробалакався нікому, а тепер їде з цілою своєю ватагою. І нехай собі їдуть. Годі про це.
— Чому годі? — обурився Джім. — Хочеш ціле життя морочитися з цією проклятою худобою, з цим упертим бидлом, тягатися за нею з місця на місце? Для нас це…
— Не лайся, Джіме, — докірливо перебив Тед Бол. — Справжньому християнинові лайка не личить.
Джім махнув рукою. Ніхто з пастухів не брав до серця Тедових проповідей.
— У мене аж п’яти сверблять, — сказав Джім. — Так би й скочив у сідло та гайда за ними, побачити, де вони стали. Якщо там справді щось є… гм… Часом щастя майне майже перед самим носом і…
— Ти ж підписав угоду, Джіме, і не можеш отак просто кинути нас.
— Дурниці, Пасторе! Хотів би я бачити, чи буде кого кидати, якщо вони й справді знайшли золото.
Решта пастухів задумливо мовчали. Зі степу вигулькнув їхній сьомий товариш з в’ючними кіньми, що їздив до Вест-Філда по закупи. Вони допомогли йому розсідлати коней, запитали, що чувати, а далі розмова полилася, як вода потоками.
— Ага, — сказав прибулець, вислухавши таборові новини, — тепер кінці сходяться. Нині опівдні у Вест-Філді з’явилося було двоє чоловіків і взяли дозвіл на якусь займанку. Один із них — відомий старий шукач, от чорт, забув його прізвище! А валка? Го-го! То напевне корктаунці!
Тоді оповів сам, що подейкують у містечку. Ото новини! Може, в них і справді щастя було під носом? Либонь, Джім не так уже й зле казав…
Тед Бол не виявляв своєї тривоги.
— Ну годі, хлопці, — мовив він гостро. — Двом давно вже пора бути коло череди, а решта вкривайтеся та спіть.
Він зняв капелюха і, ставши, мов до молитви, заспівав псалом. Пастухи стояли коло нього й мовчки слухали, як і щовечора. Бо, власне, коли не зважати на ці химери — так пастухи називали ватагову побожність, — з ним можна було мирится. Поки Тед Бол співав хрипким голосом, Джім обмірковував свою справу, не таку побожну, як псалом.
Тед Бол замовк.
— Я поїду за ними назирці, — порушив тишу Джім. — І коли в тому щось є, сповіщу вас.
— Ми здаємось на тебе, — зразу відповів інший пастух, і Тед Бод зрозумів, що мусить скоритися обставинам.
Відтоді у валки з’явився перший переслідувач. Але другого ранку ті вестфілдці, що мали добрий нюх, теж осідлали коней і подалися свіжим слідом. Вони не знали один одного, але поголос летів так швидко, як вітер у прерії. Спершу говорили тільки пошепки, невпевнено: мовляв, хтось десь знайшов золото в горах. Потім загомоніли вже про жилу, і нарешті — про величезні поклади. Але де саме їх знайдено? Де? Чутка ширилася чимдалі наполегливіше, багато хто вже пакувався, щоб бути готовим, тільки-но стане відомо, куди їхати. Ці люди скрізь нишпорили, мов голодні вовки, винюхували, прислухалися, одначе великий рух ще не почався.
Семюел Мур і молодий Фінні опівночі вгледіли багаття свого табору. Люди не спали, коли вони прибули. І Джім, що лежав біля свого коня серед поля недалеко від табору, теж побачив, як приїхали старий з юнаком. Він підкрався ближче й стежив, як усі збираються до вогнища. Про що вони говорили, він не чув.
— Віднині в нас діють закони пустелі, — сказав Мур. — Завтра почнемо їхати так швидко, як тільки здужають наші воли. Тепер дорога кожна хвилина.
Ще з ночі вони понабирали в посуд води, змастили вози і аж над ранок якусь часинку поспали. І то більшість їх усе переверталася з боку на бік — тривога не давала заснути. Найближчими днями мала вирішитись їхня доля.
Яскраве сонце швидко визирнуло з-понад моря трави, саме як вони розбирали коло з возів і лаштували їх у довгу валку. Почався швидкий марш. Після полудня довелося підганяти волів батогами, а надвечір чоловіки аж похрипли від безнастанного погейкування. Валка здолала добрий шмат дороги. Коли на небі встала вечірня заграва, подорожани помітили з південного боку темну смугу лісу. Другого ранку валка вже посувалася вздовж узгір’я. Семюел Мур і Гол Слейтер не давали нікому спочити, і швидкість не меншала. Опівдні вони побачили перших трьох вершників; Мур хотів хоч би добутися до гір, поки натовп переслідувачів почне наступати їм на ноги. Тепер уже не можна було нічого приховати,
Їхати підгір’ям то вгору, то згори було найважче за цілу дорогу. Воли почали норовитися і з кожним днем худли. Корів довелося порізати: вони не могли йти далі. Чоловіки що ніч, то дужче марніли: вдень вони обливалися потом, а звечора тремтіли з холоду, поки засинали як убиті. Ще добре, що жінки дбали про їжу. Матуся Фінні знала, чого подалася разом з усіма.
Тільки негрові Тому тяжка праця була ніби за іграшки. Він ще й сміявся коло роботи, викликаючи загальну повагу. І хоч багато корктаунців, як і скрізь у тій країні, були упереджені до чорношкірих, скоро всі почали ставитись до нього як до рівного.