Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Бетті саме підкладала дрова, коли хлопець, подзенькуючи острогами, вигулькнув позад неї.
— Добридень, — сказав він. — Усі тут живі й здорові?
Бетті здригнулася з переляку, а потім засміялася і відсунула з чола пасмо волосся.
— На кого ви схожі, Джіме? Ідіть спершу вмийтеся.
— Брудного щастя любить, — відказав хлопець, — і я ще добре подумаю, вмиватися мені чи ні. Крім того, я ж бабратимусь у землі, шукаючи золота, і щоразу ставатиму знову брудний. Тож навряд чи варто митися.
Він говорив поважно, але дівчина вже знала його.
— Пхе, і ви такий, як усі, — надула вона губи. — Тут кожен цілісінький день тільки й торочить що про золото та про золото. Ви б не могли розповісти про щось інше? Чи й справді у вас на думці саме лиш золото?
Вкрите курявою Джімове обличчя враз змінилося, очі потемнішали й заблищали, навіть голос став якийсь інакший.
— У мене є свої плани, Бетті. Я поклав собі розбагатіти, а тоді одружитися. Хочу, щоб моїй дружині добре жилося.
Бетті вражено дивилась на Джіма, що так нагло змінився, і не знала, що йому сказати. Трохи зніяковівши, вона знову здобулася на жартівливий тон:
— Ох, та хто вас захоче!
Джім зразу ж підхопив жарт, удаючи ображеного й обуреного.
— Кого, мене? — вигукнув він і вдарив себе в груди. — Я ж хлопець хоч куди! А ще який багатий!
— Закладаюся, Джіме, що ви не маєте в кишені й трьох доларів.
— Зате в мене є займанка, Бетті.
Дівчина зареготала: брудний і обшарпаний, як пугало, а пишається, наче мільйонер! Але хтозна… Вона все сміялася, а Джім тішився з її веселощів.
— А де ваша сестра Рут? — наостанці наче мимохідь запитав він.
— У шатрі, Джіме, з матір’ю. Але не лякайте їх своїм виглядом.
Ну певне ж, такий він їм не покажеться на очі. Добре, що Бетті його попередила. Отож Джім спершу пішов до Семюела Мура. Він застав його в наметі. Мур зрадів, побачивши хлопця.
— Вернувся, Джіме? Сідай на скриню та розповідай. Що там чувати?
— Та доброго мало. Я бачив першу хвилю тих, що вертаються назад. Дехто плаче гіркими сльозами, нарікає, що знову життя пішло шкереберть. Багато хто стратив тут свій останній гріш. Ті невдахи клянуть і свою долю, і господа бога.
— Я не винен, Джіме.
— Ніхто вам не дорікає, Семюеле. Вам тільки заздрять усі.
Старий шукач кивнув головою і задумливо мовив:
— Я теж колись заздрив декому, Джіме. Люди всі однакові. — Тоді перейшов на інше: — Ви приїхали всі разом?
— Ні, Пастор лишився. Що ми зробимо з його займанкою?
Мур підвівся. Йому довелося вийти насередину невеличкого, острішкуватого намету, щоб не торкатись головою брезенту.
— Незле виходить, — сказав він. — Один наш копач досі не добув навіть трьох унцій. Хай поміняє займанку, а далі побачимо.
— А інші?
— Всяко добувають, але загалом добре, навіть дуже добре. Та, зрештою, це тільки початок, Джіме. А чому ваш ватаг не приїхав?
— Він надто побожний, Муре. Ми прибули просто з пасовиська і не маємо навіть поганенької лопати.
— Ми вам позичимо кілька сит і лопат. А тижнів за три тут можна буде все придбати.
Знадвору Мура гукнув Гол Слейтер. Тоді зайшов досередини.
— Добре, що ти нагодився, — сказав Мур. — Я саме порахував, скільки в нас харчів. Дуже їх усохло, Голе.
— Воли нам тепер ні до чого. Ми ще трьох заб’ємо, шістьох залишимо, а решту продамо. По харчі доведеться їздити по кілька чоловік на зміну, аж поки тут можна буде купити все не дуже дорого.
Семюел погодився з ним. Вони почали обмірковувати ще якісь справи, і Джім пішов до своїх товаришів, щоб до смерку поставити намет.
Надвечір у таборі сталася перша колотнеча. Ті, що працювали посеред долини, стурбовано збіглися до нужденного намету, зладнаного з старих мішків та клаптів полотна.
Жаба, що мав недалечко займанку, сперся на лопату, чекаючи, поки юрба розійдеться. Та люди товпилися далі, і тоді він, орудуючи довгими руками, наче павук, вибрався зі своєї ями, забіг до намету по зброю і подався до юрби. А за хвилю скочив на коня й погнав його до потоку.
— Кидай на сьогодні ночовки, — сказав він Мурові, злазячи з сідла. — Найперше треба дати лад у таборі. Шкода, що ти зразу не запровадив суворого порядку — там когось різонули.
Він показав великим пальцем через плече, чвакаючи тютюном. Рапаве обличчя його взялося зморшками.
Мур випростався, обтрусив з колін землю і глянув насередину долини, де зібралася юрба.
— На смерть? — запитав він.
— Та ні, може, вичухається.
— Я з дня на день чекаю когось із влади, — промурмотів Мур, — але, мабуть, доведеться нам починати самим.
Жаба, ведучи коня за повід, подався разом з Муром до займанок батька й сина Слейтерів. Докладно все там обміркувавши, вони скликали корктаунців.
— Вас я теж просив би приїхати па конях, — сказав Гол Слейтер ковбоям.
Ті осідлали коней. Решта рушили за ними пішки, покидавши все як є, навіть добуте й виполоскане того дня золото. Чесність належала до законів пустелі, вкрасти золото було однаково, що вкрасти коня, і за це карали смертю. Таку суворість віддавна диктувала потреба — адже без коня людину в пустелі чекала загибель.
Юрба почала вже розходитись, коли на місце події прибуло дев’ять вершників. Забачивши їх, люди квапливо вернулися назад. Семюел Мур, Гол Слейтер і Жаба зайшли до намету, де лежав поранений. Він стратив багато крові: рана була під правою лопаткою і перев’язали її погано. То був худорлявий француз із темними очима й тонким, гладенько поголеним обличчям. Видно, він недавно приїхав до цих країв.