Долина совісті
Шрифт:
— Що…
— Ти вдарився головою, — сказала жінка.
— Що?!
— Ти невдало підсковзнувся, впав, ударився головою… Не хвилюйся. Щойно ти остаточно прочуняєш, я піду.
— Що сталося… Дідько…
Він лежав на дивані, під пледом, у роті було сухо, перед очима витанцьовували сірі черв’ячки, і скільки б ні кліпав — не зникали.
— Ти знепритомнів. Тому, вибач, я не поїхала відразу ж, а вирішила дочекатися, поки ти отямишся…
— Скільки… який?!
— Ти
— Скільки?!
— Добу. Я хотіла викликати «швидку допомогу», але щось з телефоном…
— Що з телефоном?!
— Немає гудка, — Анжела знизала плечима. — Я хотіла збігати до сусідів… Але тут і сусідів немає. Я… Ну, коротше, я медсестра за фахом. Знаю, безпомічну людину не можна залишати без догляду. Вона може, наприклад, задушитися власним язиком або захлинутися блювотинням…
Влад скривився — подібні припущення були, звісно, маленькою Анжелиною помстою. Він підняв руку — кімната перед очима гойднулася. Торкнувся до потилиці. Боліла.
— Тобі слід лежати, — сказала Анжела. — У тебе, очевидно, струс мозку.
— Не пам’ятаю, щоб я вдарявся об щось головою, — сказав Влад.
— Це рідко хто пам’ятає. Як падав, пам’ятаєш?
Влад звів брови. Падіння в його пам’яті закарбувалося — навіть не падіння, а нудотне ковзання вниз по чорній бездонній трубі.
— Дай попити, будь ласка, — попросив він, здригнувшись від цього спогаду.
Анжела подала йому важку чашку із зображенням гірськолижника; Влад пив, цокаючи зубами об порцеляновий край.
— Спасибі…
Доклавши трохи зусиль, він сів. Відкинув плед. Перечекав памороки, спустив ноги на підлогу.
Ноги були голі. На Владові були трикотажний светр-водолазка — і труси. Усе.
— Краще лежи, — дбайливо попередила Анжела.
— Телефон…
— Можеш сам перевірити.
І вона простягнула йому слухавку — кнопка «Розмова» провалилася м’яко, беззвучно, мляво. Динамік німував.
Влад поклав трубку на табурет поряд із диваном. Облизав запечені губи. Звів очі на Анжелу.
На ній був домашній халат. І капці з хутряною облямівкою. Волосся гладко зачесане назад, обличчя майже без косметики — абсолютне втілення домашнього, зручного, звичного. І це вона, екстравагантна хазяйка розкішної рудої шуби!
— Де ти була… весь цей час? — запитав він м’яко.
— Тут, — відгукнулася вона коротко. — На мій погляд, знетямлена людина потребує все-таки допомогти. Я не права?
— Ти була в цій кімнаті? — уточнив він.
Вона посміхнулася — трохи презирливо, як йому здалося:
— Я медсестра. Колишня доглядальниця. Знаю деякі особливості людського організму, не боюся ніякої роботи, і брудної теж… Так, я була в цій кімнаті. Коли в цьому виникала потреба.
Влад закусив губу. Двадцять чотири години… Якщо колись пута тільки намічалися — зараз вони різко зміцніли. Це ж надзвичайна ситуація, емоційний сплеск, вона була поруч, торкалася його, змінювала йому білизну, дідько ухопи…
Дідько, дідько, дідько лисий. Вона вже почувається мамкою при дитині, вона вжилася в цю роль, тепер їй насправді здається, що вона повинна бути поряд. Що вона потрібна йому — і, зрештою, дочекається подяки…
— Як почуваєшся? — запитала вона бережно.
Влад спробував устати, заточився. Анжела підтримала його під лікоть… Йому пригадалося: засніжений ліс… Він, п’яний, щасливий, спотикається в заметі…
— То що, у мене струс мозку?
— Схоже.
— То треба викликати лікаря?
— Звісно.
— І що, телефон не працює?
— Я розумію, тобі важко зосередитися, — сказала вона співчутливо.
— У тебе ж мобільник, — промовив Влад повільно.
— Відключився, — Анжела винувато знизала плечима. — Кредит вичерпався… Я завжди забуваю поповнити… Він не працює.
— Мій працює, — сказав Влад. — У кишені куртки.
— Дідько, я ж не знала! — розхвилювалася Анжела. — Давай, я лікаря викличу… Або краще сам викличеш… Де, ти казав? Де мобільник?
— Відпусти, — він відвів її руку. — Не треба… Я сам.
І пішов, тримаючись за стіни. Дошкандибав до ванни, подивився на себе в дзеркало… Обличчя землистого кольору з розтрісканими, як пустеля, губами. В очах неохоче розсмоктується каламуть.
Умився. Очі в дзеркалі проясніли. Запаморочення минулося. На трикотажному светрі — прямо на плечі — Влад побачив каштанову волосину.
Сівши на край ванни, стяг светр через голову. Притулив до обличчя.
Запах. Її запах, пам’ятливий іще з «Трьох Струмків».
Светр наскрізь просяк дорогими жіночими парфумами.
— Кабель порвався, — сказав монтер.
— А чого він порвався?
Монтер знизав плечима:
— Бог його знає… Перевірте, тепер працює?
Телефон працював. Влад саме розраховувався з монтером, коли приїхав лікар. Незнайомий. Звертаючись по медичну допомогу (не так часто, тьху-тьху), Влад ніколи не звертався до лікаря двічі.
— Яким місцем ви вдарились? Де гематома?
Влад обмацав голову, але ґулі не знайшов.
— Розумієте, я не пам’ятаю, як падав. Тут була одна жінка, медсестра за фахом…
— Ви не зловживали алкоголем? — м’яко поцікавився лікар. — До падіння?
— Я пив лише чай, — сказав Влад сухо.
Лікар оглянув його. Виміряв тиск, порахував пульс.
— Усе-таки ви пили не тільки чай, — повідомив, зітхнувши. — Вам варто уважніше ставитися до свого здоров’я, ви ж уже не хлопчик… Якщо хочете, ми можемо з’їздити в госпіталь.